Ізабелла Сова - Терпкість вишні

— Тут те саме. П’ять літрів, і годину чекаєш на наступну порцію теплої води.

— А чому ви поставили цебро на цеглини? — запитала Мілька. — Ви любите хиткі конструкції?

— Любимо, але насамперед йшлося про стік води. Цебро вище від зливу, тому вода може спокійно собі стікати. І не треба її вичерпувати.

— Вигадливі хлопці, — з подивом шепнула Вікі.

— Ну, — втішився Травка. — А отам ліворуч кімната мого сусіди. Зараз я вам представлю чувака.

— То він удома? — здивувалася Мілька. — І ти замикав двері на ключ?

— Я ж казав, що останній час маю «зради». Треба поміняти ділера. Добре, ходіть. Грюк-грюк!

— Відчинено. Привіт усім, — відповів низький голос із-під стола. — Перепрошую, що не вилажу, але я саме почав міняти процесор. Боюся погубити гвинтики.

— Привіт, — воднораз сказали ми.

— Я чув, що котрась із вас втратила дах над головою через таємничу крапку?

— Так, це я, — відказала Мілена.

— Цікавий привід, — визнав Травчин сусіда. — Але кожен привід добрий, коли треба викинути квартиранта на вулицю. Я теж багато пережив на попередній хаті.

Вони мешкали вже другий тиждень, аж раптом в один жовтневий вечір у хаті з’явилася хазяйка пані Стадницька. Після короткого обміну люб’язностями й елегантними усмішками вона висунула пропозицію: або хлопці погоджуються на шістдесят відсотків надбавки, або виселяються протягом тижня. Вони не підписали наперед угоду і на прохання хазяйки вдавали перед сусідами ремонтну бригаду. Бо їй не баглося платити податки. За такої ситуації вибір був невеликий, і горе-квартиранти без вагання пристали на другу пропозицію, тобто на виїзд. Через день після свого візиту хазяйка провідала їх знов і з усміхом на бежевих устах заявила, що вони мають рівно двадцять чотири години, щоб винести свої речі. Пізніше вона повідомить поліції про те, що вони вселилися незаконно, і таким чином забезпечить їм безоплатну ночівлю в комісаріаті. Друзяка Травки, найсміливіший з усієї ватаги, ще намагався дискутувати:

— А чи можемо ми принаймні дізнатися, чому ви вирішили відмовитися від послуг нашої ремонтної бригади?

— Бо я не помітила поступу в ремонті, — просто відповіла хазяйка.

— А, до речі, — згадав Травка. — Ми тут балакаємо, а я вас навіть не познайомив. Це Ірек, спеціаліст з гвинтиків і віртуальних бійок із потворами.

— Мілена.

— Вікторія.

— Вишня.

— Класне ім’я, мою сеструху також звуть по-ягідному. Це тепер така мода?

— Якщо по правді, то мене звуть Вишеслава. Мій тато — великий шанувальник Шимборської, а також стовпів науки. Наприклад, професорки Ягодинської.

— Кристини, в дівоцтві Сіраклітина?

Постать під столом ворухнулася.

— Ти її знаєш?

— Я ні, бо замолодий. Але моя бабуся ходила з нею до ліцею. Чувихо, та Клітина була страшенно зацькована. Лантух негараздів, ще більший, ніж моя сестра. Вона хотіла кинути школу й випасати корів у Бескидах. Тоді бабуся викинула такий фортель: пообіцяла поворожити їй на картах. І стала плести горопашній Кристині, що на неї чекає наукове майбуття. Професорське звання, закордонні кафедри, тільки що вона мусить закінчити СНОБ. Тоді це ще називалося ВОДА.

— Звісно, — згадала я, — тато мені казав: Водолійство й Оповідання Дотепних Анекдотів.

— Точно, — підтвердив Ірек. — А стосовно тієї Кристини Сіраклітини… дівчина повірила у ворожбу, а решту ви знаєте. Професорське звання, публікації, закордонні кафедри. Саме тому я ніколи не ворожу в бабусі.

А я охоче довідалася б про майбутнє, дізналася б, що мене чекає через п’ять років. Чи буду я щаслива й фахово зреалізована? Чи вийду заміж, чи збудую будинок, чи посаджу дерево? І чи мій тато гідно перенесе звістку про зміну факультету?

Ми закінчили ущільнювати вікна. Тепер сидимо на кухні, гріючи замерзлі ноги в мідниці з гарячою водою. Дивимося на перший сніг й розмовляємо на серйозні теми.

— І що з тією стипендією? — прагнула дізнатися Мілька.

— Як і завжди, у подібних сутичках із колективом програє одиниця.

— Може, ти ще не повинна здаватися?

— Ти гадаєш, я можу це зробити? — поцікавилася Вікторія. — Облитися бензином перед секретаріатом? Узяти в заручники ректора?

— А скільки тобі не вистачило до стипендії?

— Дві сотих. Я була другою під рискою.

Середній бал 4,75. Дванадцять іспитів, три з них — на шість. Якби їй зарахували ті «шістки», вона мала б рівно п’ять балів і найвищу стипендію. А так вона була другою під рискою. Стипендію призначали від 4, 77, бо тут пролягла межа для тридцяти відсотків найліпших студентів. Упродовж останнього місяця Вікторія відвідала ректорат, деканат, а також секретаріат. І скрізь її відсилали вище чи нижче.