Ізабелла Сова - Терпкість вишні

Важко, але я не мушу наражатися на такий ризик.

— Та, котра дасть списувати іншим, також, — додав Цвіркун, і мені здалося, що він глипнув у мій бік.

Тепер уже мушу. І наражатимуся, щоб не чутися новенькою в домі Великого Брата.

Тестування почалося. В аудиторії було чутно лише тихі кроки асистентів, котрі ліниво прогулювалися між рядів. Один із них зупинився біля нас і ласкаво вдавав, що не бачить, як я допомагаю Зосьці. Коли він відвернувся, заслоняючи нас від Цвіркуна, Зоська шепнула, щоб я підказала їй наступні відповіді.

— Я ще не знаю. Мушу подумати.

— То поквапся, — просичала вона. — Зосталося тільки п’ять хвилин.

— Студентки з п’ятого ряду, — почули ми раптом. — Я прихопив вас на співпраці.

— Але, пане доктор, — Зофія підвелася, поправляючи свою блакитну безрукавку, — я саме пояснювала товаришці, що вона повинна писати сама, а не зиркати безупинно в мою роботу. Вона робить це від початку тестування.

— І ви не реагували?

— Я не хотіла доносити. Хоч знала, чим ризикую…

— Розумію, — гмикнув Цвіркун, — в такому разі попрошу студентку у вишневій безрукавці здати свій тест.

Я мовчки підійшла до кафедри й поклала роботу.

— О, а ви не так мало встигли написати, — зауважив він. А я замість боронитися просто нерухомо бовваніла, як гіпсова фігурка паяца на меблевій стінці у вуйка.

— Чи можу я втрутитись? — озвався раптом один із асистентів, той, що заслоняв нас перед проникливим поглядом Цвіркуна. — Мені здається, що сталася помилка. Так склалося, що я тривалий час стояв поблизу цих дівчат…

— Ну так, ніхто не байдужий до юних пругких тіл в обтислих безрукавках, — зітхнув Цвіркун. — І що ви там нагледіли, колего? Окрім принадливості цих тіл?

Асистент щось шепнув просто у волохату вушну мушлю доктора Цвіркуна.

— Справді?

— Гадаю, в цьому легко пересвідчитися, пане доктор. Досить опитати обох студенток.

— Ніби так, — Цвіркун покивав своєю великою, повною застарілих визначень головою, — тільки я щось не маю настрою, а ви… ну що ж, вас можна запідозрити в небезсторонності.

— Тоді нехай це зробить мій колега Русинек, матиме хоч якусь розвагу, бо він уже двадцять хвилин втуплюється в підлогу і длубається в носі.

— Коли так, то прошу покликати його до мене. І студентку Блакитну також, — милостиво погодився Цвіркун.

Через годину ми покинули кабінет Цвіркуна. Я з «четвіркою» з плюсом, а Зоська… ну що ж, із незадовільною оцінкою.

— Буцімто я повинна відчувати задоволення, — звірилась я Травці. Зустріла його перед брамою будинку і встигла переповісти цілу подію.

— Задоволення? — здивувався він. — Це звучить жахливо, як цитата з підручника сексології. Насамперед ти повинна відчувати величезну втому. Я чув, що Русинек — це кандидат на справдешнього нудьгаря. Він вів пари у Мільки.

— Щось у тому є, — визнала я. — Після більшості усних іспитів я відчуваю дивне невдоволення…

— Комплекс відмінника, так? — усміхнувся Травка. — Коли тебе як слід не вичавлять, ти почуваєшся недолюбленим… Яке щастя, що мене подібні проблеми не стосуються, відколи я вступив у нескінченний період дозрівання.

— Я, на жаль, завжди відчуваю невдоволення. Але не сьогодні. Русинек був на висоті. Хоч я, ясна річ, воліла б нормально написати тест.

— Ну що ж, зараз суперництво не оминає навіть дівчат. Ознака нашого часу. І це весь час загострюється.

— Припини, ну не всі ж такі.

— Не всі, — погодився він. — Приміром, Вікторія, але на це працювали цілі покоління з-за східного кордону.

— Із-за східного?

— Дідусь із бабусею Вікі були росіянами чи білорусами, а котрась із прабабусь, здається, походить з Естонії. Було кому переказати їй у спадок безцінні гени спокою й упокорення.

— Я думаю над тим, що переказали батьки мені.

— Мені мій старий переказав слабке волосся, страх перед стабільністю й алергію на молоко.

— Напевно, ти маєш від нього й кілька цінніших рис, — спробувала я його розрадити.

— Напевно, — погодився він. — Тільки от іще не знаю, яких саме. Але попереду ціле життя, аби про це довідатися, — він усміхнувся. — Ідеш до дівчат? — За кілька хвилин ми зупинилися проти дверей квартири.

— Ну. Хочу сказати Мільці, що вона не помилялася щодо тієї Зоськи.

— Мілена рідко перебільшує, — визнав Травка. — А якщо й перебільшує, то хіба зі своїм виглядом.

І він побіг униз.

— Грюк-грюк, ви вдома?

— Залазь, ми собі балакаємо.

Наче вони могли займатися б чимось іншим. Я поволі стягнула чоботи, а дівчата повернулися до розмови.