Ізабелла Сова - Терпкість вишні

— Не варто так себе вбивати, дівчата, — додала вона, не приховуючи гіркоти. — А надто заради самців.

Ми хотіли заперечити, але нас заглушила вищезгадувана парочка, котра саме обговорювала комарів.

— Ті скурвині сини впиваються до самої кістки, — почала вона, виснажена шатенка у смарагдовій оксамитовій блузі.

— Тільки не скурвині сини, кицюню, — запротестував її партнер, виснажений шатен в оксамитовій блузі в синьо-сірі смужки. — Це ж бо вони. Самиці.

— Що ти таке кажеш, Зенеку. Адже говорять «спрей від комарів», а не «від комарих».

— Якщо ви дозволите втрутитися, — обернулася до них Марія, — то пан має рацію. Кусаються саме самиці комарів.

— А що я тобі казав, кицюню? — тільки і встиг сказати втішений Зенек, бо Марія брутально його обрізала:

— У світі людей усе навпаки, зазвичай кусають самці. І тому було б не зайве винайти нарешті якийсь дійовий спрей.

Здається, я починаю виходити на пряму. У цьому велика заслуга Ірека. Він витягає мене на довгі прогулянки й навіть запропонував допомогти полюбити маминого коханого. Наразі, завдяки Ірековим аргументам я змирилася з фактом, що мама живе з тим, з ким вона живе.

А втім, ми дедалі вправніше розлускуємо всілякі тести. Тож, може, нам і пощастить осилити ті іспити. А на додачу вчора зателефонувала мама Мілоша.

— Пані Вишне, — почала вона своїм голосом дикторки, — я вирішила до вас зателефонувати, бо… бо… Йдеться про Мілоша.

Я вже якось здогадалася. Хоч у першу мить мені спало на гадку, що, може, з її апартаментів пропала якась коштовна дрібничка.

— Розумієте, — дещо пригнічено тягнула вона, — Мілош — моя єдина дитина. Увесь сенс мого життя.

Невже вона втратила роботу, а може, тільки шанс на чергове підвищення?

— Я хотіла б, аби він був щасливий. І байдуже, чи одержить він Нобелівську премію, а чи обере етнографію й буде провадити просте життя в Бескидах.

Звичайно, гіршого сценарію годі й уявити, коли мешкаєш у розкішному комплексі з басейном і тенісними кортами, віддалік від запліснявілих кам’яниць.

— Мілек обов’язково виросте щасливою людиною, — спробувала я її заспокоїти. — Він має нахили.

— Але й має великі лакуни з попередніх років. І сам не впорається. Тому нам потрібні ви.

— Я? — щиро здивувалась я. Адже я не виправдала себе як репетиторка.

— Тільки ви поводилися порядно. І тільки ви не піддалися на Мілошеві маніпуляції.

— Ну, не зовсім, — спростувала я, дуже збентежена. — Він таки примудрився відправити мене на батьківські збори.

— Це дрібниця порівняно з тим, на що він намовляв інших репетиторів, — похвалилася вона. — Але я не про це… Я про те, що нам потрібен хтось, хто навчить Мілека знову послуговуватися ногами. Хто йому відновить ті ноги. Коротко кажучи, нам потрібні ви.

О-хо-хо, мабуть, я і справді виходжу на пряму.

Мабуть, таки не виходжу. Ми саме оговтуємось після серйозної розмови з хазяїном обох хат.

— Я збирався відвідати вас іще в грудні, — сказав він, простягаючи нам шорстку спрацьовану долоню. — Тоді до мене телефонувала якась пані Ольшанська чи пак Ольшевська. Дуже обурена, що я тримаю спільний пансіон для дівчат і хлопців. І дозволяю там міжстатеві чвари.

Ну так, Марина тітка. У цьому вся вона, зі своїми засадами старої Шапокляк і Тартюфа в одному флаконі. Поки вона сама тримає спільний пансіон, усе в порядку.

— Але ви нічого такого не тримаєте, — обурилася Мілька. — В одній квартирі хлопці, а в іншій, як ви бачите, самі дівчата.

— Тому я все обмізкував і вирішив не втручатися. Але тепер мушу, — він усівся й зітхнув.

— Що трапилось? Якісь скарги з боку сусідів? — поцікавилася Вікторія.

— Боже борони. Ще цього бракувало. — Він став обмахуватися величезним шматком вафельного торта. — Але є одна проблема. Якихось два місяці тому мене провідав батько однієї з дівчат і став лякати податковою.

Ну, гарні речі. Мій тато не припинив підступної діяльності. Якщо потерпає він, то нехай потерпають і інші.

— І що? — запитала я, з натугою хапаючи повітря. Ще кілька років такого життя — і інфаркт гарантований. Бо невроз і перші виразки дванадцятипалої я вже маю. Так вважає Болек.

— Ну і маю гризоту. Бо ви, дівчатка, регулярно платите, не нарікаєте на брак вигід, але податкова — це не іграшки.

— Коли ми мусимо забратися? — бовкнула розлючена Мілька.

— Не говорімо зразу про найгірше. — Він заклопотано подряпав себе по голові. — Я не хочу вас кривдити… ну, скажімо, до кінця місяця. Вас це влаштує?