Ізабелла Сова - Терпкість вишні

— Боже, це ми? — злякалася Мілена.

— Так, на жаль, — підтвердив Ірек. — А один професор прикладної психології додав, що ми самітники, котрі безоглядно простують до мети. І якщо ми про щось і думаємо, то винятково про матеріальний успіх. Поза тим, живемо хвилиною, не вміємо планувати.

— А що можна планувати в країні, в якій жодна освіта, здібності чи важка праця не гарантують прожиткового мінімуму? — вибухнув Травка, масуючи собі зболілі скроні.

— Цієї проблеми вони не порушували. Зате інший професор, здається, соціолог, додав сумним голосом, що в старості на нас чекає товариство андроїдів, бо ніхто живий біля нас не витримає.

— Одне слово, покоління потвор, — підсумувала Мілька. — Ну і як ви себе почуваєте, потвори?

Сидимо в «Кольорах» і обмиваємо мій день народження. Годину тому мені виповнилося вісімнадцять. Дорослість. Що це, власне, означає?

— Повна свобода у пошуках щастя й сенсу життя, — це визначення Марії.

— Змога ходити на фільми для дорослих і власне посвідчення особистості з дебільною фоткою, — це Ірек. — Моя сестра додала б, що це також друга думка про ліфтинґ. Бо перша з’являється тут-таки після вступу до ліцею.

— Тепер ти мусиш сама сплачувати свої рахунки, — полякала Вікторія. — Ясна річ, теоретично, бо на практиці є такі, які ніколи за себе не платять.

— І пам’ятай, що відтепер час плистиме чимдалі швидше й швидше, — обізвався Данієль. Він уперше зустрівся з моїми друзями. Я застосувала слово «друзі»? О Боже, я починаю прив’язуватись, а покоління П не визнає жодних сув’язей.

— У мене він і надалі пливе повільно, а мені скоро буде двадцять, — утрутилася Мілька.

— Певно, у твоєму житті небагато відбувається, — пояснив їй Данієль. — День подібний до дня. Тому ти й маєш враження, що час пливе повільно. Але це дуже ілюзорне враження. І не оглянешся, як стукне тридцять і…

— І що тоді? — перейнялася Мілена.

— Кінець.

— Краще не кажи цього моїй сестрі, — буркнув Ірек, поправляючи собі бинти на голові. — Вона вже рік панікує, що незабаром їй виповниться тридцять. Незабаром, за якихось два з гаком роки.

— Вона має рацію, — сказав Данієль. — На жаль, після тридцяти життя втрачає смак. А знаєте чому? Бо всі найважливіші спогади закарбовуються раніш.

— А потім? — допитувалася Вікторія з такою напругою, ніби їй самій от-от мали стукнути ці кляті тридцять років.

— Потім… пам’ять уже нагадує повне горня, до якого й надалі ллється вода. Нові пережиття вже не закарбовуються до неї з такою чіткістю. Вже ніщо не має такого значення. Навіть якби людина полетіла на Марс, це абищиця порівняно зі спогадом із часів, коли вона цупила яблука з сусідського саду.

— О Боже, — зітхнули ми хором. Усі семеро.

— Так, — покивав головою Данієль. — Тому збирайте спогади, поки горня ще не повне.

— …а впродовж кількох наступних днів вона повинна живитися винятково тістом щастя.

— Хто тут говорить про щастя?

До кухні заглянула Марія, але сховалася назад. Проте ми встигли помітити, що вона виглядала як людина, котру спалює внутрішнє полум’я. Полум’я — це ми знали — звалося Стефаном, але в колах утаємничених його називали «гуру».

— Він її і справді гіпнотизує, — прошепотіла Мілька.

— А може, це ті феромони, — припустила Вікі. — Я бачила в Інеті таку рекламу. Платиш сорок баксів, і тобі присилають плящинку. Похлюпаєшся й притягаєш чуваків, наче б мала в сідничках два величезні магніти. Може, гуру щось таке собі надибав…

— Надибав чи не надибав, а дівчину треба рятувати, бо їй остаточно вигорить мозок, — озвалася Мілена. — Вона і не кліпнула, коли я сказала їй, що гуру одружений і має дітей.

— Мабуть, тому, що це чад із труби, — вела далі Вікі. — Вона щодня сидить у «Сінґері» і вдихає цей дим. А щодо дружини… Марія казала, що гуру з нею не живе.

— Це, певно, неправда, бо чувиха недавно народила дитину. Третю. Заявилася до «Пташиля» минулої неділі і до Марії з кулаками: «Як не відчепишся від мого Стефана, я запхаю руку тобі до пельки, впіймаю за язик і виверну на інший бік», — верещала вона. Страшенний рейвах.

— А що Марія?

— Забарикадувалася на кілька годин у туалеті. Врешті-решт бармен не витримав, виважив двері й витяг її до залу. Там вона чекала до ранку, аж поки прийшов гуру і все їй пояснив.

— Що він вигадав цього разу?

— Стандартна баєчка, — озвалася Мілька, бавлячись дзвіночками на ширмі. — Що чекає на розлучення, — задзеленчала вона дзвіночком, — що його колишня дихає спрагою помсти, — знову дзвіночок, — і що хоче зламати йому життя, а тому розповідає всілякі дурниці. До того ж витягнув із неї купу бабок на розгорнутий аналіз групи крові. Бо попередній буцімто сфальшований.