Петер Хьоґ - Тиша

Заперечувати вони не стали. Чоловік дістав гаманець. Той розгорнувся, як міхи акордеона. Касперові, коли він ще виступав на ринках, доводилося бачити такі у торговців кіньми. У цьому могла б поміститися фалабела, маленька конячка. З гаманця з’явилися десять хрустких, свіжовіддрукованих тисячокронових купюр.

— Я змушений попросити наперед за два заняття, — сказав він. — Така вимога мого аудитора.

Ще десяток купюр з’явилися на світ.

Каспер вийняв одну зі своїх старих візитівок із срібним тисненням і авторучку.

— У мене саме зараз скасовано заняття, — промовив він, — зовсім випадково. Я міг би встигнути оглянути її. Найперше — м’язовий тонус і зв’язок з фізичним ритмом. Це забере не більше двадцяти хвилин.

— Давайте краще якось днями, — запропонувала жінка.

Він написав на картці номер свого телефону.

— Я повинна бути на сеансі, — додала вона.

Він заперечливо похитав головою.

— На жаль, це неможливо. Про це не може бути й мови, коли йдеться про роботу з дитиною на глибинному рівні.

У приміщенні щось відбулося, температура впала, частоти всіх коливань знизилися, все завмерло.

Він заплющив очі. Коли він знову їх відкрив — через п’ятнадцять секунд, — купюри все ще лежали перед ним. Він узяв їх, поки не пізно.

Вони повернулися. І попрямували через кабінет до виходу. Даффі відчинив їм вхідні двері. Вони перетнули двір, не обертаючись. Сіли в автівку. «Вольво» рушило і зникло в дощі.

Він притиснувся лобом до холодного скла. Хотів був покласти авторучку назад до кишені — в тепло, до грошей. Та грошей у кишені не виявилося.

Біля столу пролунав якийсь звук. Характерне шелестіння. Яке можна почути, коли тасують колоду новісіньких карт Піаже. Перед сторожем на столі лежала тонка, кольору червоного дерева пачка новеньких купюр.

— У твоїй правій зовнішній кишені, — промовив Даффі, — залишилося двісті крон. Щоб поголитися. І попоїсти чогось гарячого. А ще там лежить записка.

Записка виявилася гральною картою, двійкою пік. На звороті його власнбю авторучкою було написано: «Державна лікарня. Під’їзд 52.03. Запитати Вівіан. — Даффі».

Тієї ночі він спав у стайні.

Там залишалося ще понад двадцять тварин: коні та один верблюд — в основному старі чи просто нікому не потрібні. Решту ще взимку, в сезон, відправили до цирків Франції та Південної Німеччини.

Скрипка була з ним. Він розстелив ковдру і простирадло в стійлі Роселіл — напівберберської, напіварабської кобили. Її не взяли, бо вона не слухалася нікого, крім свого наїзника. Та й того насправді не слухалася.

Каспер грав Partita a-moll [4] Партита ля-мінор (нім.) — твір Й. С. Баха. . Від самотньої лампочки під стелею падало м’яке золотисте світло на тварин, що прислухались до нього. Колись він прочитав у Мартіна Бубера, що люди натхненні за своєю природою — найближчі до тварин. Екхарт про це теж писав у своїх трактатах. Саме серед тварин треба шукати Бога. Він подумав про дівчинку.

У дев’ятнадцятилітньому віці, коли він здобув справжнє визнання, він виявив, що, коли тобі відкрита звукова основа людини, особливо дитини, можна непогано заробляти. Він одразу ж почав робити на цьому гроші. За кілька років у нього було вже по десять учнів на день — як у Баха в Лейпцигу.

У нього навчалися тисячі дітей. Спонтанних дітей, зіпсутих дітей, вундеркіндів, нещасних дітей.

І, нарешті, з’явилася ця дівчинка.

Каспер поклав скрипку до футляра і взяв його в руки, наче мати, що годує немовля. Скрипка була кремонської школи, роботи Ґварнері — останнє, що лишилося від кращих часів.

Він проказав свою вечірню молитву. Близькість тварин допомагала майже цілком перебороти страх. Він прислухався до втоми, яка навалювалася на нього одночасно з усіх боків. Тієї миті, коли йому вдалося визначити її тональність, вона кристалізувалася в сон.

Він прокинувся незвично рано. Заворушилися тварини. Лампочка, зблякнувши в ранковому світлі, все ще горіла під стелею. Перед стійлом стояв кардинал і з ним хлопець-півчий. Обидва у довгих чорних пальтах.

— Мерк, — назвав себе той, хто був старший. — Міністерство юстиції. Ви дозволите вас підвезти?

Вони відвезли його в його московське минуле. На початку вісімдесятих він пропрацював три зимові сезони в російському державному цирку. Жив він у Будинку циркового артиста, на розі Тверської і Гнєздниківського провулку. Про дореволюційну велич тієї будівлі йому тепер нагадав особняк, у якому містилося Копенгагенське податкове управління на вулиці Кампмансґаде. За останні півроку йому доводилося приїжджати сюди вже двічі. Проте машину за ним присилали вперше.