Олесь Ульяненко - Там, де південь...

— Давай вирішувати мирняком!

— Нє катіт! — сказав Пєца.

Я сидів і курив, широко розставивши ноги, і мене нічого не займало. Мєлкі повилазили з домовин, трясучи електродами й рогатками. Під'їхали старі тузи на роздовбаній Волзі. Вони стали осторонь: говорили впівголоса, плювали під ноги. І жували кольорове монпансьє. За годину підвалив ще кодляк, на півсотні. Молодняк човгав ногами, поправляв зачіски й тирлувався з кутка в куток. Мєлкі випускали індіанські крики. Пики їхні розмальовані колами, трикутниками, зміями, чортами — що тільки спало на думку. До десятої години підкотив броньовик. І нам сказали вимітатися. Замість ДШК стояв брансбойт. Тому ніхто не зважив на солдатню. Кодляки пирхали, кушпелили, посилали один одному повітряні «а нахуй». Здавалося, що крім лінгвістики й косметології, у плані зачісок, ніхто нічим не переймається. Нарешті все закінчилося одним диким звалищем.

Я навіть не нагнувся: мені враз зробилося нудно, дико й непотрібно, так, наче ти дивишся обридлу виставу з давно кимось змонтованим фальшивим закінченням. Я підійшов до Волги, і Халява запросив мене досередини, одним шикарним порухом, вишуканим жестом аристократа. І ми поїхали. Нам тут робити було нічого. Так я став капітаном. Так воно на цьому могло б і закінчитися… Ми обігнули Аляуди: крило Біби подалося далеко до Лиману, його тіснили Друга й Перша Слобідки. Біба не міг вискочити з-під артобстрілу мєлких, які запаслися залізяччям на три світових війни. Над кодляком Біби смертоносно висли купи чавуну, хмари електродів, сталевих прутів і каміння, випущеного з пращ. Шлях до берега вкривався тілами. Це було навіть красиво. З розтопленим оловом сонця в білому, до зубного болю, небі. Потім килим одно- і двоповерхових будиночків приватного сектора в бархатній кучерявості айв і персиків накрив сіє дійство. Все, що довго тягнеться, швидко закінчується. За програмою — брансбойт із БТР. Нікого це вже не обходило. Генерали святкують раніше, ніж солдати… Нарешті ми виїхали на проспект, до бару, який так химерно називався «Прощай, мій Ангеле».

— Погуляємо. Обмиємо діло, — сказав резонно Халява.

Сон свинцевий, як і рукав лиману під ударами дощу та вітру… Я підняв голову, і заснув знову, пошукавши рукою пляшку. Пляшка порожня, як і голова, як і всередині. З лівого боку рука намацала ще холодну пляшку пива: значить, п’янка тягнулася до самого світання, і ми зачепилися в одному з барів, десь тут, побіля Першої Слобідки. Я випив пива й заснув. Потім мені снився сон. Сон як сон. З народження, там, звідки я родом, нас привчали довіряти й вірити снам. Так тоді було. Світ, у якому ми існували, відвернувся від Бога, а ми, всі люди, шукали Його присутність у всьому: у снах, у людях, що тлумачили ті сни, шукали в любові. І, окрім любові з розсунутими ногами, на ті часи нічого іншого не було. Була ще вулиця, на яку ти повинен вийти — жити й померти на ній; наприкінці, на середині, на початку… Так, потім мені снився сон, але я його не пам'ятав. Я лише прокинувся й фізично побачив, як життя витікає цими широкими теплими південними вулицями кудись у прірву, що хтось називає життям. Так у мене вперше заболіло серце… Після цього про мене почали говорити, що я втратив нюх. Я вештався вічно сонним містом, просиджував у дешевих гадючниках, а Ірка, наче міражі, один за одним, ішла за мною. Я не називав це природним словом, воно мені було ні до чого, це природне слово — кохання. Це був лише дотик, це було лише наближення… Чи побачиш його очима, чи побачиш його серцем, чи побачиш розумом?.. Усе це так складно, коли молодий… Я часто виходив до порту, і звідти дивився, як на верфях ворушилися люди, будуючи велетенські авіаносці. Смерть завжди має попит. Нічого іншого мені в голову не приходило. Іноді я її зустрічав: з доктором, а то і всі троє — Ірка, Біба і доктор. Вони цілими днями просиджували на терасі. Вона, як завжди нерухома, обличчям до вітру, з прямою спиною, з пучком волосся, затиснувши по-дитячому велетенську чашку з кавою двома долонями, і грілася тихим теплим бурштиновим світлом із середини. Біба намагався мене не помічати. З підмоченим статусом і кількатисячним боргом, він видавався мені чорною тінню, пустою баклагою, що готова всмоктати все, що доведеться, все, що туди наллють. Він тримався за життя, витримував паузу, і я знав, що добром це не закінчиться. Словом, вона його або любила, або жаліла, або ще щось… Вона простягала свою руку допомоги, ця донька полковника. На мене вона взагалі перестала звертати увагу. Я особливо цим не переймався. Я перебував у стані дурнуватої, до солодавості, каталепсії. Спочатку, відповідно до віку, я ночами вигадував всілякі там плани: як врятувати її від Біби. А на ранок, тупий, одноманітний південний ранок, усе це видавалося смішним. Так одного дня я підв'язався возити з турками контрабанду. Вночі човном до острова, там завантажувалися: цигарками, порнухою, ганчір'ям. Ми проскакували нічні ментовські рейди. Під ударами білих лап ліхтарів, під вітром, під ґвалтом, під криками й дулами автоматів, доводилося добалакуватися за бариш. Іноді товар пропадав, але здебільшого домовлялися. І життя знову набирало того гіркого, солоного присмаку, де смерть і любов човплися в одному ліжку. У вільні дні ми писали пулю, пили вино, іноді курили драп, хоча Халява попереджав, що з цим краще обережніше. І не те щоби — у цьому місті кожен другий, включаючи покалічену інтелігенцією, травилися коноплею, а тому, що занадто великий ризик. Так ішли дні за днями, відтягуючи, видаляючи мене зі світу: книжок, розумних балачок, від світу її запахів, звуку її голосу. Кохання вигадливе, і у своїй жорстокості по-своєму милосердне. Мене вертало в життя, як би я не викручувався. У мене тріщали від утоми мізки, кістки, життя видавалося ще паскуднішим, коли я навідувався до «Ангела» з мініатюрною черешнеокою напівкровкою. Вона вмощувалася у мене на колінах, я мовчав, а вона все цвірінькала, як пташка. Життя, яке мене ніколи не влаштовувало, але яке взагалі життя мене могло влаштувати? Ми з хлопцями забили на ці кляті Аляуди. Зараз цвинтар попав під юрисдикцію мєлких, і вони там беспрєдєльнічали, що мало тобі місця. Південь та Аляуди зв'язував місток через широку канаву, яка гордо називалася річкою. В тій канаві три-чотири покоління привидів невинно убієнних цапалися за кожен метр житлоплощі. Там мєлкі влаштували щось подібне до митного контролю. Платиш данину — переходиш на ЮТЗ. Ні — вали звідси, або просто в канаву. Мєлкі по праву безпредєла могли запєтушити, забити до смерті, завафлити.