Ґабріель Ґарсіа Маркес - Записник з моїми сумними курвами

Ото було й усе, що вділило мені життя, і я не зробив нічого, аби взяти від нього більше. Обідав я в перерві між уроками і о шостій вечора приходив до редакції газети ловити сигнали зоряного простору. Об одинадцятій вечора, коли випуск був готовий, починалося моє справжнє життя. Двічі або й тричі на тиждень я ночував у Китайському кварталі і в такому строкатому товаристві, що два рази був проголошений «клієнтом року». Після вечері у поблизькому кафе «Рома» я вибирав навмання перший-ліпший бордель і крадькома заходив через задні двері. Робив це задля власної утіхи, але закінчилося тим, що це стало частиною мого ремесла — завдяки легковажності язиків великих цабе в політиці, які звітували державні секрети своїм коханкам на одну ніч, і гадки не маючи, що через картонні перетинки їх чує громадська думка. Таким же робом довідавсь я і про те, що мою безутішну безшлюбність приписують педерастії, яку я вдовольняю ночами з хлопцями-сиротами на вулиці Злочинів. Мені пощастило про це забути, не в останню чергу тому, що дізнався я також і те добре, що говорилося про мене, і оцінив його по достоїнству.

Я не мав ніколи щирих друзів, а ті кілька, з ким я зблизився, уже в Нью-Йорку. Тобто померли, бо саме туди, гадаю, прямують стражденні душі, аби не перетравлювати правду про своє минуле життя. Після виходу на пенсію, я мало що маю до роботи, хіба от віднести у п’ятницю пообіді до газети свій рукопис чи якісь інші досить важливі повинності — концерти у філармонії, художні виставки у Мистецькому центрі, співзасновником якого я є, та чи інша конференція з цивільного права у Товаристві суспільного поступу або якась значуща подія, як от сезон Фабреґас [6] Елісенда Фабреґас (нар. у 1955 р.) — іспанська піаністка і композитор. Живе і працює у США. у театрі «Аполлон». Замолоду я ходив на кіносеанси під відкритим небом, де нас однаково могли вразити як місячне затемнення, так і двостороння пневмонія через заблудлу зливу. Проте більше, ніж фільми, мене цікавили нічні пташки, що злягалися за ціну вхідного квитка чи давали задарма або на виплат. Бо кіно — то не мій жанр. Непристойне поклоніння Шерлі Темпл [7] Шерлі Темпл (нар. у 1928 р.) — американська кінозірка, найзнаменитіша дитина-актриса, знімалась з трирічного віку; пік її популярності прийшовся на 1935—37 рр. стало останньою краплею, яка переповнила чашу.

Єдиними моїми мандрівками були чотири поїздки у Картахену де Індіас на «Квіткові ігри» ще до того, як мені сповнилося тридцять, і жахлива ніч на моторному човні, коли Сакраменто Монтьєль запросив мене на відкриття свого борделю в Санта Марті. Що стосується мого побуту, то їм я мало і смаки маю прості. Коли Даміана зістарілась, то вдома більше не варилося і єдиною моєю регулярною їжею відтоді став омлет з картоплею в кафе «Рома» після закриття газети.

Так що напередодні свого дев’яносторіччя я залишився без обіду і не міг зосередитися на читанні, дожидаючи новин від Рози Кабаркас. Знавісніло сюркотіли цикади в задусі другої години дня, і сонце, переходячи від одного відчиненого вікна до іншого, тричі примушувало мене перечепити гамак. Мені завжди здавалося, що у дні моїх уродин стоїть найбільша за увесь рік спека, і я навчився її терпіти, але у той день не мав на це гумору. О четвертій я спробував заспокоїти себе шістьма сольними сюїтами для віолончелі Йоганна-Себастіана Баха у виконанні Пабло Касальса [8] Пабло Касальс (1876–1973) — знаменитий іспанський віолончеліст, диригент і композитор. . Я вважаю їх наймудрішим, що існує в музиці, але замість того аби, як звикло, умиротворити мене, вони залишили по собі стан ще більшої пригніченості. На другій, яка видається мені дещо млявою, я задрімав, і уві сні квиління віолончелі обернулося сумним ячанням корабля, що відпливає. Майже у ту ж мить мене розбудив телефон, й заіржавілий голос Рози Кабаркас повернув до життя. «Тобі щастить, як дурневі, — мовила вона. — Я знайшла одну горличку, навіть кращу, ніж ти хотів, але є одна перечіпка — їй усього-на-всього чотирнадцять». «Я не проти міняти пелюшки», — пожартував я, не розуміючи її мотивів. «Річ не в тобі, — сказала Роза, — а хто замість мене буде розплачуватися трьома роками тюрми?»

Ніхто не буде, а вона то вже менше, ніж будь-хто. Роза збирала свій урожай серед недоліток, які купували в її крамниці провізію, прилучала їх до ремесла і вичавлювала до решти, поки вони не переходили на гірші хліби дипломованих курв у бордель Чорної Евфемії, який уже став історією. Вона жодного разу не заплатила штрафу, бо її господа була аркадією для місцевих можновладців, від губернатора і до останнього трутня муніципалітету, і було немислимим, щоби її господині забракло повноважень порушити закон так, як їй цього захочеться. Отож ці її муки сумління в останню мить призначались лише для того, аби дістати зі своїх милостей більший зиск — чим суворіше за них можуть покарати, тим вони дорожчі. Конфлікт сторін було залагоджено підняттям ціни за послуги на два песо, і ми домовилися, що о десятій я буду у неї з готовими п’ятьма песо, які заплачу наперед. І ні хвилиною раніше, бо дівчина мала нагодувати і приспати своїх молодших братів-сестер та вкласти до ліжка матір, скручену ревматизмом.