Ґабріель Ґарсіа Маркес - Записник з моїми сумними курвами

Військовий патруль, перед тим як дозволити пройти через парк Сан Ніколяс, перевіряв у перехожих документи. Ніколи нічого подібного я не бачив і не міг уявити собі якусь разючішу признаку моєї старості. То був патруль із чотирьох, під орудою молоденького офіцера, майже підлітка. Рядовики були хлопаки з глушини, суворі й мовчазні, із запахом стійла. Офіцер назирав за усіма з обпаленими лицями горян на березі моря. Перевіривши моє посвідчення особи і прес-картку, він запитав, що я несу в кошику. «Кота», — відказав я. Він захотів його побачити. Я дуже обережно відкрив кошик, остерігаючись, що той втече, але одному з рядовиків захотілось пересвідчитись, чи нема чогось іще на дні, і кіт його дряпнув. Тут утрутився офіцер. «Це не кіт, а просто диво», — сказав він. Погладив кота, щось мурмочучи, і той на нього не напався, але й уваги не удостоїв. «Скільки йому років?» — поцікавився офіцер. «Не знаю, — відказав я, — мені його тільки-но подарували». «Я запитую, бо видно, що він дуже старий, йому, либонь, років десять». Я хотів запитати, відкіля він це знає і ще багато чого, але попри його гарні манери і кучеряву мову балачка з ним вивертала мені душу. «Схоже, це покинутий кіт, який багато що пережив, — повідав офіцер. — Стежте за ним, не пристосовуйте його до себе, а навпаки — себе до нього і дайте йому спокій, доки завоюєте його довіру». Він опустив накривку кошика і запитав мене: «Ким ви працюєте?» «Журналістом». «Відколи?» «Та вже цілу вічність», — відказав я. «Не сумніваюсь», — мовив він. Потис мені руку і попрощався словом, яке однаково могло бути як гарним напуттям, так і погрозою:

— Бережіться.

Ополудні я відключив телефон, аби укритися в музиці. Програма була дуже вишукана: рапсодія для кларнета з оркестром Вагнера, рапсодія для саксофона Дебюссі та струнний квінтет Брукнера, який є райською заводдю у катаклізмі його творчості. Нараз мене оповила сутемрява студії. Я відчув, як під столом шмигнуло щось, що видалось мені не чимось живим, а присутністю потойбічного, яке ледь торкнулося моїх ніг, і я з криком підскочив. То був кіт з його гарним розпушеним хвостом, загадковою повільністю і міфічним родоводом, і мені аж мороз пішов поза шкірою через перебування в домі сам на сам з живою істотою, яка не є людиною.

Коли на соборі вибило сьому і в рожевому небі була одним-одна кришталева зоря, якийсь корабель проквилив невтішне прощання і я відчув у горлі гордіїв вузол усіх кохань, які могли відбутись і не відбулися. Більше не міг терпіти. Зняв слухавку, із похололою душею поволі, щоби не помилитись, набрав чотири цифри і після третього гудка упізнав голос. «Гаразд, жінко, — сказав я їй, полегшено зітхнувши. — Пробач мені за той ранковий вибух злості». Вона спокійно озвалась: «Не хвилюйся, я чекала твого дзвінка». «Я хочу, — застеріг я її, — щоб дівчина чекала мене такою, якою випустив її у цей світ Господь Бог, і без жодного мальовидла на обличчі». Вона гортанно засміялась. «Як скажеш, — мовила, — але ти позбавляєш себе втіхи потроху, одежина за одежиною, роздягати її, як то страшенно подобається старим, навіть не знаю чому». «А я знаю, — відказав я. — Тому що вони стають щораз старші». Вона сприйняла це як факт.

— Гаразд, — сказала, — отже нині рівно о десятій вечора, ще до того, як прохолоне рибна юшка.

Як же могла вона зватись? Господиня мені не сказала. Коли говорила про неї, казала просто «дівчина». І це стало для мене її хресним ім’ям — як серденько чи голубонька. Окрім того, Роза Кабаркас для кожного клієнта давала своїм вихованкам інше наймення. Я розважався тим, що вгадував їх по лицях, і від початку був упевнений, що у дівчини якесь довге ім’я — Філомена, Сатурніна чи Ніколяса. Тут дівчина перекинулась у ліжкові набік, повернувшись до мене спиною, і, як мені здалося, зоставила по собі величезну калюжу крові, що мала обриси її тіла. Це був миттєвий переляк, поки я не упевнився, що то промокло від її поту простирало.

Роза Кабаркас порадила мені поводитися з дівчиною обережно, позаяк вона усе ще страхалася «першого разу». Більше того: гадаю, сама урочистість ритуалу посилювала її переляк і через це їй змушені були збільшити дозу валер’янки, бо спала вона так супокійно, що жаль було її будити без воркування. Отож я почав обтирати її рушником, воднораз пошепки наспівуючи їй пісню про Дельгадіну, наймолодшу доньку короля, любові від якої домагався рідний батько. У міру того як я її витирав, вона являла мені свої спітнілі боки у такт мого співу: «Дельгадіно, Дельгадіно, ти мені за любку стань». То була безмежна насолода, бо вона знову пітніла з одного боку, щойно я витирав її з іншого — аби ця пісня не скінчалася ніколи. «Підведися Дельгадіно, шовкову спідницю вбери», — приспівував я їй на вухо. Урешті, коли слуги короля знайшли її на ліжку умерлою від спраги, здалось мені, що дівчина от-от пробудиться, зачувши ім’я. Значить, це була вона, Дельгадіна.