Ирена Карпа - Добло і зло

— Чюєш, Петя! — казала вона Петращуку. — Давай ми скажемо, шо то ти приніс мисочку, а ми з Карпом глечик і граблі.

— Нє-е, Кропива, чо це я мисочку, а ви мої ж глечик і граблі?!

— Ну добре вже, жадюга. Давай, ти граблі, а ми глечик і мисочку.

— Ну… А з якої це статі я вам маю це давати? — роздуплявся тут Петращук, що його збираються надурити, щоби отримати за рахунок його експонатів собі п’ятірки в журналі.

— Ну, бо Карпа тобі дасть французьку скатати! — отямлювала його Кропива, і Петращук вже не мав, що заперечити.

З французькою в нас у класі була повна катастрофа. Елітний «А» клас вчив, ясне діло, англійську. А ми, як атщєпєнци, французьку. По старій пам'яті про стандарти галицької класичної гімназії? Проте, крім «Комон тепель тю?» і «Жумапель Василь», учні мало що могли з себе вичавити. Кропива трохи відрізнялася від середньостатистичної більшості, та все одно читала французькі тексти українськими буквами легше, ніж в оригіналі. Я не знаю, яку треба мати надлюдську витримку й пам’ять, яке дике бажання зберегти свій мозок ненатрудженим, щоби, як мої однокласники, записувати українською транскрипцією те, що я їм диктувала французькою, потім цю хуйню зазубрювати напам’ять і прикидатися перед вчителькою, що читаєш з оригіналу. Мені здавалося, легше було би просто сісти й роздуплитися в правилах читання.

Вчительку під шумок теж колись хтось назвав був Жума. Все від того ж всенародно зрозумілого «Жумапель».

Іронія долі полягала в тім, що купа цих дітей в майбутньому поїдуть на заробітки до Франції. Прибирати, класти плитку. Бо апельсини жителі Західної України збирають в Португалії. А в Італії дивляться за старими маразматиками. Кропиві судилася Франція. Купа років тамтешнього проживання і далі навчання в університеті в тому віці, коли я про свій університет вже давно забула. Але це все в майбутньому. І його ми з Кропивою уявляли собі явно не таким у той час, коли крали лопату.

— Там точно ніхто не живе? — підозріло оглядала я хатину на галявині.

— Та нє, ніхто! — стверджувала Кропива. — Тільки баба одна деколи ходить. Відьма.

— Та ну — аж таки відьма!

— Та кажу тобі. Тихо… Ану пішли.

І ми покралися через плоти до тої хати. Трава навколо стояла некошена, висока. І більше за відьму варто було боятися гуцулів, що, побачивши, як ми толочимо сіно , без будь-яких докорів сумління відірвали би нам наші мудрі голови.

Вікна хати справді були забитими. Навколо стояло купа всяких причандалів, не таких уже й древніх у своїй більшості: тарілки, миски, гребінці, глечики, ножиці… Коротше, якби викинути деякі непевні речі, всю цю хату можна було переносити в кабінет історії. Тільки де би взяти екскаватор.

— Ну шо, беремо? — питає Кропива.

— А я знаю? Во, гребінь нармальний. Старий, вроді…

— Давай. — Кропива запхала гребінь в целофановий кульок з написом «Фірма „Взуття“».

— Слухай, Надька, може лопату візьмемо?

Велика пласка дерев’яна лопата — чи то для відгрібання снігу, чи для садовлення чогось у піч — таємниче бовваніла під стіною.

— Давай! — Кропива потягла лопату на себе. І отут-то все й обвалилося. Все те, що та лопата собою підпирала на стриху.

— Я вам зараз дам! Хто там такий, курва ваші мама?! — почулося раптом нізвідки.

— Відьма!!!! — заверещали ми і кинулися тікати. Лопату я, поза тим (хазяйська дитина!), тягнула за собою.

— А кров би вас нагла заллєла, а колька би вас сколола! — доносилося навздогін. — А я вже тепер бачу, хто тутка в мене красти ходит! Ану кидай то-то з рук! Би-с тобі хуя не видіти!

— Слухай, Кропива, скотина, ти ж казала, там ніхто не живе! — хекала я.

— Та не живе! — хекала Кропива. — Це відьма була! Вона давно мертва!

— Аааа!!! — заверещала я й дременула ще швидше. Соромно було такій уже великій дівулі, майже дванадцяти років, бігти отак вниз по горбу й репетувати. Але як інакше терміново врятувати свою шкуру. Що ж, якщо там відьма, значить, непроста в неї лопата. І якщо правильно сконцентруватися і сильно захотіти, лопата нас понесе над землею!

— Кропива, сідай! — скомандувала я.

Кропива довго не вагалася. І ось уже ми шпаримо, перебираючи чотирма кінцівками, тримаючи держално лопати між ногами, шуфлею назад, і щиро віримо, що ось-ось злетимо аж ген під хмари…

Наша з Кропивою лопата не полетіла. Може, того що була крадена?

Музей кабінету історії змінив політику свого створення. А вчитель історії ледь не спровокував був мою національно свідому родину розпочати проти нього вендету, коли назвав мене кацапкою у відповідь на моє «Я не гуцулка». В дитинстві більшість лівих непорозумінь вирішуються якось ніби самі собою. Як? Я не знаю. Це було так давно.