Ирена Карпа - Добло і зло

Найкрутішою тьолкою була на репі Віта Дудіна. Класична білявка з класичними блакитними очима і гарною попою. Ми з Кропивою, чесно кажучи, пасли задніх в сенсі краси, тому мусили брати характером. І довжиною спідниць. Дід мені спеціально на замовлення зв’язав на машинці сукню-ковбаску. Такі просто два шматки плетеної «резинки» зшиваються, і лишається одна дірка для голови і дві — для рук. Така собі безшийна сарделька. Зате в обтяжку і дуже коротка. Чорного, ясно, кольору. Бо худить.

З Кропивою ми дружили з чотирьох років нашого земного життя. З садочка, з групи «Калинка». («Малинка» була елітною групою, ми туди не попали, так само, як і не попали в «А»-клас, логічне пристанище дітей з «Малинки». Ми попали в клас «В», самі розумієте, якого ступеню елітності…) Кропиві можна було довіряти геть усе. Вона теж мені геть усе довіряла, з великою домішкою прибреханих, але дуже цікавих речей. У всьому, що стосувалося міжстатевих стосунків і ВОБЩЕ, Кропива була значно крутішим експертом, ніж я. Я була просто раціоналізатором і відмінницею, в якої можна було всьо скатати. А ще в мене дома можна було прогулювати уроки, але то вже пізніше. (Пізніше, в старших класах, у квартирі № 70 прогулював ненависну алгебру і фізику майже весь мій Б-клас («В» розформували, бо купа підлітків звалила після 9-го в ПТУ, що типу коледжів). Сама ж я, тим не менш, на уроки ходила, бо мене контролювала мама. Взамін за відсидку в мене вдома, однокласники мали поприбирати й підігріти мені їжу, щоби, прийшовши з уроків, я спокійно пішла на художню. Все йшло добре досить довго, аж поки одного дня Кропива з дурного розуму не помила вікно — я цього і на Паску не зробила б! — та ще й не забула його закрити. Тут мама мене й попалила.

— Ну ясно! — кричала вона. — Давно треба було здогадатися! Ти ж ніколи так добре не прибираєш!

І всипали мені тоді не хіло: за чужих людей без нагляду вдома, за співучасть у прогулювальному злочині і за невивчені формули з фізики за компанію.

Кропива сиділа зі мною за останньою партою, де й належало сидіти всім двієчникам і таким специфічним казусам, як ми. А втім, у нас навіть очкарик-Тороус, відмінник і апологет ненависних математик, сидів подалі від вчительського столу. Прямо перед нами він сидів. Умнічок Тороус. Круто було катати в нього контрольні й самостійні з алгебри-геометрії (не проти ночі будь вони згадані). А ще він давав відкусити від свого бутерброда з салом і часником. Національна школа, ням-ням.

Найбільшою мрією Кропиви було — отримати дозвіл викладати ноги на парту.

— За кордоном всі так давно роблять! — заявляла вона, елегантно простягаючи праву ногу аж Тороусу під спину. Відтак Кропива зображала розкутість і комфорт, нахилившись над своєю героїчною ногою, вона ялозила по ній руками. Все це, ясно, на перервах. Або на уроках, які вели практиканти.

Мене ці Кропив’ячі понти страшенно виводили з себе. Але я нічо їй не казала. Мені ставало так соромно, що я просто виходила з класу і йшла на ничку до їдальні закусювати ніяковість олійним пиріжком неосяжної тьоті Ані. Навряд чи коли ще в житті мені доведеться десь зїсти щось шкідливіше і смачніше. Жодна фуа-гра в закритому клубі-ресторані не посяде в моїх мріях місця, яке займає цей жирнючий, наповнений варенням, капустою, картоплею або субстанцією на ймення «лівер» пиріжок. Лише у рідкісні хвилини вдавалося побути з ним сам-на-сам. Як правило, поряд виринав хтось із однокласників і казав своє трикляте:

— Дай вкусити.

Причому, в моєму власному виконанні ця фраза не здавалася мені такою аж нестерпною. А Кропива десь навчилася виразу, що перебивав гидкістю навіть її позу з виставленою на парті ногою в радянських сіро-коричневих хлопчатобумажних колготах.

— Чюєш, шкальни манєту! — казала вона. І додавала зрозуміліше: — Маєш копійки?

Копійки то ми мали. Але ж у кожного була своя стаття жучення грошей: хтось збирав на комп’ютерну гру, а хтось на собаку, як я. Харчування в школі забезпечувалося за рахунок слабохарактерних однокласників. Ці святі мученики віддавали нам, хамовитим, свої гроші на пиріжки і свої бутерброди, коли грошей в них не було. Ми чесно збиралися їм все до копійки повіддавати, і, варто зазначити, приступи порядності нам бували притаманні.

Ще ми з Кропивою могли розводити однокласників на музейні експонати для того самого музею. З людини передбачалася одна одиниця якогось предмету старовини чи мистецтва. Інколи хтось приносив по дві-три одиниці. Тоді за діло бралася Кропива.