Ирена Карпа - Добло і зло

— Переїдеш місток, повертай відразу направо. Але відразу! Їдеш вздовж річки…

Коротше, я їхала. Повертала. Але ніяк не могла натрапити бодай на щось знайоме — вночі знайомі предмети набирають загрозливих обрисів. Ми на бездаховій Білочці, по самі яйця забрьохані в багнюку, по лицях нам хльостають гілки, навколо ухають пугачі і сміються мертві діти — мотор у Білочки працює зовсім тихо, тож усе гарно чути.

— Піздєц, тьолки, де ми? — риторичне питання. Ми вже давненько проїхали міст і повернули направо вздовж ріки… Дорога стає дедалі розбитішою і важкою для Білочки. Зате легкою для загибелі її ходової.

— Все, — кажу я Міші, зупиняючи Білку. — Давай тут станемо і підемо, глянемо, що там попереду. Бо щось мене цей парк задрав. Дурна кількість гектарів зловісного зеленого насадження. Ходім.

— Тобі не буде страшно? — це у Васі Ведмідь питає.

— Буде, — чесно каже Вася з мобільним в руці і в каблуках на ногах. До її охоронного боєкомплекту додається газовий балончик і кишеньковий ліхтарик, а ми, ввімкнувши дальні фари (о, а нашо Васі ліхтарик?), пішли удвох дивитися, що ж там таке є попереду.

Світла фар не вистарчало, шорстке листя нашіптувало нездійснені мрії померлих закоханих, темрява гусла, як бридкий холодний жирний суп в дитинстві, і тут перед нами виріс ТОЙ САМИЙ, СУКА, МІСТ, ЯКИЙ МИ ЩОЙНО ВЖЕ ПРОЇХАЛИ!!!!

Ми заверещали, мов залишені взимку на лродльонці учні другого класу, котрим явився привид голої вчительки російської мови з сорок другим розміром ноги.

— Сука, ужастік! — кричали ми, щосили біжучи назад до рятівної машини-Білочки, і кожна потай уявляла собі, що там лежить скривавлена Вася, а навколо неї згромадилися монстри. Або ні. Вася стала монстром, а навколо лежать скривавлені міліціонери, що спішили нас порятувати і оштрафувати заодно. Бо ми проїхали під «кірпіч».

Вася була живісінька. Але ж той міст а-ля відьма з блер нікуда не подівся. Був це справді той самий чи просто браг близнюк раніше переїханого нами моста, ми з'ясовувати не стали. Ми застрибнули в машину і кудись драпаляли, а гілки били нас по головах. Найбільше бідолашну Васю, бо ж вона сиділа високо й красиво ззаду, з ногами на сидінні, в той час як ми ховали обличчя за лобовим склом.

Ви не повірите, але ми таки знайшли гарне для намету місце. Здалеку було видно Московський проклятий міст і вогні Троєщини. Романтика.

Навколо ще були якісь люди, але нас вони не чіпали, а мирно спали чи ловили рибу — не розгледіти, вночі об'єкти здаються дальшими. Соціопатія попускає.

— Ну шо, тьолкі, бахнемо? — ні, не водку розливаю я по пластикових невагомках. Я розливаю цілком питне аргентинське біле вино. І стакани в нас горді — імітація, канєшно, зате на око не відрізнити від скляних.

Васо п’є свій перший келих вже в наметі. І зразу вирубається, не знявши з себе косметику й підбори. Ми з Мішою вирішуємо, що:

— Нєплоха би і паткрєпіцца.

Ясно, що всі дрова і дальню їх рідню вже сто років тому повизбирували навкруги пікнічники, дачники, гопніки й рибалки. Нам залишається хіба сміття палити, що після них усіх лишилося, і сосиски на ньому смажити.

— Почекай, — каже Ведмідь, — у нас же є свічки.

Отут ми й навели красоту. Порозставляли всі наші свічки подвійним колом навкруг намету зі сплячою Васьою, взявши у спасенний круг всі наші супермаркетні кульочки та інші бебехи. Вичахаюча Білочка дрімала на сторожі біля намету.

— Нє, свічки не для красоти! — допетрую я Ведмежу ідею. — На них ми ковбасу посмажимо.

Ну, і посмажили. А вам, урбанізованим уїбанам, слабо?! Покинути нагріту хатку, випхатися глупої ночі в міський парк з наметом і смажити собі впольоване у супері треш-їдло?! Отож-бо. Нормальні люди заради таких радощів у гори на вашому місці їздять. І на нашому, кажись, теж.

Відтак ми ще довго п’ємо вино і задушевно розробляємо підступні плани нациганення собі квартири в центрі, паралельно милуючись вогнями Троєщини, манливими лише на такій відстані — як недосяжні й нахуй непотрібні нам зірки…

Через більш ніж півроку Вася, сидячи в цілком уже справжній нашій квартирі (не в центрі, правда, але біля величезного парку, що зберігся по інший бік міста), скаже мені:

— А пам’ятаєш, Карпа, як ти нас вивезла спати в палатці?

— Ну.

— З того часу в нас ума палатка!

Атож. Ми були з Ведмедем бездомні. Півосені. І при цьому щодня брехали по телефону й Інтернету Васі про те, які в нас тут золоті гори стирчать за вікном і молочні ріки з кокаїновим піском течуть через дорогу. Щось таке, манячне. Заманювали Васю, одним словом. А самі просилися то до добрих друзів, то до ледь замаскованих ворогів — але ж ці нам висли купу грошей і не могли відмовити. Інакше ми би у них позабирали велосипеди, дивани та комп'ютери. Вони потай скреготіли зубами й пускали нас до себе спатки. Чесне слово — нас мучила совість. Нам дійсно хотілося швидше знайти собі хатку. Ну і ще їхній скрегіт зубовний заважав відпочивати.