Ирена Карпа - Добло і зло

Коротше, напилися ми, як дурні. Якісь коктейлі, якесь вино, коньяк та ще й трава. Жесть. Особливо як для мене, людини до алкоголю незвиклої, тому нерезистентної. Я всіх дуже любила (крайня стадія неадекватності для мене) і волала, вибігаючи на дорогу, що завжди мріяла поригати коло Мандарин-плази. Медвідь мене весь час тримав, аби я не впала просто туди, куди щойно збиралася ригнути. Таксистів налетіло як акул — о, дивляться, бухі мажори, бабла злупимо, і ригачки повтираємо, якщо шо.

— Карпа, не падай! — Медвідь старався, як міг. Але я все-таки впала.

Якщо ви коли-небудь втрачали свідомість чи напивалися до такого стану, ви зрозумієте, як це приємно — просто падати. І заснути хочеться тут же, на вулиці, посеред проїжджої частини.

Але мене забирає правильна машина — з Алігархом. з психіатром і з пес-його-зна звідки взятим Кучерявим Хлопчиком. Вів машину той самий Посланець, перед яким мені досі соромно за слова:

— А хай він на мене не дивиться!

Теж мені петриківський розпис. Здалася ти комусь, на тебе таку дивитися.

Вся ця гоп-компанія в машині вирішила, що нам неодмінно треба продовження цієї фієсти. Вирішено було послати Посланця в супермаркет за розкішною їжею та випивкою. Так. саме розкішною. Це психіатр по таких ідеях виступає. Він, падлюка, захотів до Алігарха додому, вивідавши, що в того є караоке.

— А єсть у каво-та дєньгі? — запитав психіатр, пильно роздивляючись вміст свого гаманця.

— У мєня єсть дєньгі. Многа дєнєг, — як такому й годиться, повідав Алігарх, в котрого я на той час дивним чином опинилася на колінах. Правда, сама я не пам'ятала геть нічого з того, що там наразі казали і робили. Все це потім розказував мені Медвідь.

Ригала я вже коли ми приїхали до Алігархового дому. Просто при вході до пристойного дореволюційного будинку. Смерекова хата, батьківський поріг, так би мовити. Ех, меморія, який кльовий тортець моя мама пече. Теж «смерекова хата» називається.

Я не знаю, де поховалися всі інші, поки мене вивертало. Можливо, вже співали караоке. Один Медвідь мене не кидав, а помагав ригати. Мабуть, згадав, як я колись його так само рятувала — на вході в нічний клуб запихувала Медведю два пальці до рота й казала: «Ригай, тобі ж противно. Ригай, Медвідь, бо ласти склеїш. Ти ж зараз навіть не знаєш, хто я. Так шо давай, Медвідь, ригай, щоби згадати всьо билоє». Відтак ми вирішили, що такою й є справді чиста любов і дружба. Це коли тобі не гидко в пельку близької людини запхати свою руку аж по лікоть, лоскотати там блювотні рецептори і бути морально готовим до буквального обриганства. Коли таке проробиш із людиною, між вами така духовна близькість встановлюється, якої хіба на фронті досягти можна, розділивши з товаришем по окопу банку американської згущонки.

Але Ведмедю так ніколи й не довелося пхати пальці в рота мені. Я й сама вправно виконую свої ригалії.

Отже, наригала я собі на фіолові чоботи на високих підборах, а відтак миттю, як принцеса-грьоза, опинилася в обіймах Алігарха. Він ніс мене сходами наверх у свою хату, а я ялозила йому по чорному пальту фіолетовими чоботами, вимазаними у кольорову слину. При цьому щиро цікавилася у Ведмедя, що шкутильгав слідом:

— В мене там не обригані чоботи? Я ними не мажу йому пальто?

Медвідь усім своїм видом показував, що так і є, але ж ви знаєте природу ввічливості: головне, поцікавитися, чи не заважаєш, і з чистою совістю продовжувати далі.

Ясно, що, переступивши поріг квартири, я не роззувалася. Та й не змогла би, якби навіть хотіла.

— А там у мене шкурки… — зі спокусливою гордістю проказав кудись у пустоту Алігарх. — Дуже м’якенькі, новозеландські.

— Ага, кльово. А там вікно! — і я посунула у своїх обриганих чоботах, як варвар по римських рукописах, по його ніжних шкурках. Прямо до вікна з хваленою панорамою Пейзажної алеї. Бідний Алігарх. Взагалі-то він тими шкурками диван собі застилав, а поскидав їх на підлогу так, для пафосу. Думав, певно, от шокую зараз цю тьолку, напою її, вона прийде до мене додому і, тільки-но побачить м'якенькі шкурки, впаде на них і віддасться. Загодя все готував. Хага. Не так сталося, як гадалося.

Наступний кадр: я вже у туалеті. Медвідь познімав з мене всі прикраси і підтримує мені волосся. Я чогось блюю в раковину, згадка про огидний свинячий стейк ледь не доводить мене до навернення у вегетаріанство. (Потім Медвідь мені ще півжиття згадуватиме, чого йому вартувало пропихати шматочки неперевареної їжі в зливну дірку.)