Віктор Близнець - Хлопчик і тінь

Вони пройшли у кімнату-боковеньку, що скидалася на низький підвальчик, і всілися в м’яких кріслах.

— Мармусіє! — погукав Сиз. — Прошу вас, принесіть нам дещо із тих запасів, із світлячкових мальків і гібридів, які ми показуємо тільки найкращим гостям. А заодно приготуйте три чашечки кави коро-хоро.

Ввійшла висока, пряма, надзвичайно сухорлява стовусиха. Не сказати б, що їй дев’яносто років, ну хіба що від сили сімдесят. Вона була вся в чорному, тільки білий комірець облягав її тонку шию. Та ще біле сріблясте волосся було гладенько зачесане назад. Говорили, що в молоді роки вона їздила в Юхландію, вчилася там в королівському коледжі і, мабуть, звідти вивезла деяку холоднуватість, гордовиту поставу і нестовусівську стриманість у розмовах і жестах.

— Коро-хоро приготуйте, дорога Мармусіє, так, як я люблю: густенько, густенько і з жовтою плівочкою! — нагадав їй Сиз.

— Ви хочете сказати, — холодно перепитала Мармусія, — щоб я влила туди березового соку?

— Атож, атож, березового соку!

— І додала краплю тернового молочка?

— От, от, от! Саме тернового молочка.

— І всипала крихту тим’янових зерен?

— О-во-во! Саме крихту тим’янових зерен!

— І присмачила зверху тертими горіхами?

— Правильно! Правильно, Мармусіє! Саме так: коли кава закипить і почне вже загусати, тоді зверху посипте, потрусіть товчених горіхів, легенько посипте, щоб вони, знаєте, пудрою, пудрою лежали на жовтій пінці. Особливо на краях!

— Так-от! — випростала спину Мармусія і холодно глянула на Сиза. — Все це я знаю сама. Знаю з шістнадцяти років, з королівського коледжу. І пора зрозуміти: не гідно підказувати вашій сестрі, яка все життя готує каву коро-хоро і подавала її самому Чуй-Голованові.

Мармусія стисла губи і вийшла з кімнати. За нею війнуло холодом і неприступністю.

— Діду, — тихо шепнув Чублик. — А хто то такий був Чуй-Голован?

— О-о! — настовбурчив брови Вертутій. — То був найбільший у світі шибайголова, страшний відчайдух, спортсмен-тарзанник. Стрибав на тарзанці через прірви. І що виробляв! Якось, пам’ятаю, восени те було, кхе-кхам! Зібралось повно лісового народу. І от він летить на тарзанці, над головами, аж вихор несеться за ним, і раптом — хоп! — підхопив Мармусію на льоту і через глибоченний каньйон на руках переніс. У повітрі! М-да-а, відлітав коханий… Зламав собі голову. Мармусія (чував, що вона була його нареченою) от уже п’ятдесят і ще тридцять років не скидає чорного плаття-жалоби…

Посиділи трохи мовчки, кожен заглибившись у своє: хто згадував рибу з хитрющим ліхтариком на носі, хто уявляв собі, як зараз перетовчуються горішки і сипляться в густу запашну каву. А хто просто сидів і філософськи промовляв до стелі: «Кхе-кхам!.. Воно що ж… Воно, звичайно, якщо гой, то воно, звичайно, може-таки, і той…»

Після довгої паузи Вертутій відкашлявся і, все ще солодко й замислено дивлячись в стелю, спитав з властивою йому одвертістю:

— Сизе, давно я вас хотів перепитати: от для чого ви розводите світлячків? Ну от ви їздите по світу (і нові калоші колись згубили в болотах Берберу, і крокодил вам одпоров половину плаща і з’їв капелюха), а ви все їздите, збираєте всяких світлячків, вирощуєте їх у теплицях, а потім…

— Як?! — підстрибнув Сиз, і його сива чуприна гнівно й погрозливо настовбурчилась. — Як? — повторив він. — Я вас не розчув, Вертутію, чи мені, може, здалося? Ви спитали: навіщо? Дозвольте, дозвольте! А чому я вас не питаю: навіщо, так, так, навіщо ви розводите свої вітрячки, і вже сорок років їх розводите, і вже розвели їх п’ять тисяч сімсот, чи то пак, сім тисяч п’ятсот, і от скажіть мені: на-ві-що…

— Ну-у, — прогув спантеличено Вертутій, видно, не сподіваючись, що своїм простим запитанням накличе на себе таку бурю й грім.

— От вам і «ну»! От вам і «ну» після вашого страмного «навіщо!». Хе, «навіщо» питають! Та ви знаєте?..

Сиз аж сперся на лікті, протинаючи Вертутія наскрізь своїм обуреним поглядом. Вуса і сива чуприна у Сиза наїжачилися білими колючими голками. (Колись мені в Африці знаменитий мисливець Васько Дегаман сказав: «Якщо в лева піднялась щіткою шерсть і здибилась грива, не підходь, обмини його, бо він не збирається з тобою жартувати'». Щось подібне творилося зараз і з нашим Сизом…) Та Сиз раптом відкинувся на спинку крісла, засміявся і вже іншим тоном, з гіркою остудою після вибуху промовив: А щодо мене… Ну що ж, дозволю пояснити, коли це не ясно деяким доволі нетямущим головам. Слухайте. Я можу без гуркоту, без диму, без дротів залити всю землю світлом. Так, так, не ворушіть бровами, Вертутію, не дивуйтесь. У мене скрізь: у залах, в галереях, в корчі, на сходах до озера, скрізь у мене світять, ви думаєте, що? — прості лісові світлячки. А якщо розвести їх, то знаєте, можна освітити не тільки всі корчі й притулки на Довгих озерах, а й далі аж до Щербатих скель. І яким світлом! Не гримлючим, не димлючим, не давлючим, а щирим, просто ласкавим світлом. Це раз. А друге. Хочете: я можу увесь світ завалити рибою. Найсмачнішою, найпоживнішою рибою. Атож, атож, не робіть круглі очі, Вертутію! Ви бачили у мене риб, які фантастично світять у морській воді. Так-от, вони можуть мені приманювати, кликати в мої сіті цілі табуни добірної сайри, сардини, ставриди. А як треба, вони відганятимуть від хижих ловців ту ж таки рибу, зберігатимуть її для нащадків. А третє, хочете, я можу…