Віктор Близнець - Хлопчик і тінь

— Читай. Вголос читай, — попросив я.

— Тут кілька слів. І про тебе. Ось, — Ніна подала мені записку.

Я прочитав:

Дорогий Адаме!

Не можу, не буду тебе втішати. Ти мужня людина. Радий, що в останні хвилини коло тебе стоятимуть вірні друзі. Висилаю для них те, що ти просив. Хай запахне в степу сосновим Поліссям. Привіт їм обом, капітану Ленду і Ніні.

Твій Олс.

Після «твій Олс», як і на кришці посилки, теж був намальований чоловічок, що підняв капелюха на знак привітання.

— Ніно, хто цей Олс? — спитав я.

Ніна мов заворожена перебирала дрібні червонясті галузки, березові китички, засушене листя, шкаралупки горіхів, все це роздивлялась, нюхала й складала в пелену. Я ще раз спитав:

— Ніно, хто він, скажи, той Олс?

— Він такий, як Адам. Вони вчились разом.

— А де він зараз?

— Робить те, що й Адам. Атомне сонце.

— І не страшно? І не спалить його те сонце, як Адама?

— Вони про себе не думають. Я була між ними. Вони кажуть: треба. Треба, щоб над землею було ще одне сонце. Треба, щоб воно світило сильніше за наше. Треба, вони кажуть.

— А навіщо це «треба»? Хіба так погано? Хіба нам з тобою мало сонця, мало трави на лугах, цвіркунів, метеликів, кульбабиного пуху? Навіщо придумувать ще одне сонце?

Нінині вуста були холодно стулені, в них наче застигло оте рішуче «треба», і я зрозумів, що вона більше нічого не скаже.

Хвилину чи дві ми сиділи мовчки. Я озвався перший:

— Добре. Я зроблю тобі човник, Ніно.

— З соснової кори?

— Авжеж.

— Це чудесно. Я так хочу, так давно хочу. І саме такого, з соснової кори. Він найкращий: гарний, легкий, ніколи не протікає. Адам збирався мені зробити, та, бач, не встиг. — І Ніна опустила голову.

Колінця у неї тремтіли. Білі вузенькі туфлі її розкисли у воді, з носка виглядав набубнявілий палець. «Осінь. Холодно їй», — защеміло мені в душі.

Я взяв шматину соснової кори (а Олс прислав чималий шматок; либонь, відколупнув од старого стовбура). Кора була шарувата, як печиво. Справжнє тобі шоколадне печиво з білими цукристими прошарками. І на вигляд смачна. Я навіть спробував лизнути язиком: терпка і пахне смолою.

Бачу: Ніна сидить, підперши кулачками голову, зосереджено дивиться на моє мудрування і трішки, приховано всміхається. І, мабуть, думає: чудний цей хлопець…

Покрутив я в руках сосновий «пиріг», на око прикинув: як його обрізать, щоб вийшов корпус кораблика. Спершу, міркую собі, обріжу лишнє, обстругаю з боків так, щоб ніс і борти в мене вийшли. А далі почну видовбувать середину.

Взявся за ніж: він легко ріже, гладенько; сиплеться додолу червоняста порохня, баранцями скручується стружка. Все йде нормально; вже загострився, видовжився корпус; правда, він ще грубенький, неоковирний, але видно: це тобі не абищо, а щось серйозне. Одна лиш біда: чикнеш ножем різкувато, так і злітає верхня луска, відшаровується кора, бачте, склеєна поганенько. Та не біда, скоро я приловчився, і робота пішла як слід.

Ніна сидить замислившись, тихенько собі дивиться, що воно в мене виходить. Мовчить, ані пари з вуст. За це я найбільше її поважаю. Знаєте, аби на місці Ніни був хтось інший, то почав би: не так ріжеш, не там стругаєш, треба ось так, а не так… Словом, так тебе затакав би, що в тебе обов'язково щось зіпсувалось би. А зіпсувалось, тоді він ще дужче: «Я ж казав! Я ж казав!..»

Ніна — зовсім інша людина. Гляньте: зіперлась на кулачки, лице тихе й замислене, в очах — терпеливе чекання. То сонце, то хмарні тіні пролітають над нею.

— Дивись, — кажу Ніні, — «Санта-Марія» прийшла. Кинула якір.

На воду впав жовтий вербовий листок. Довгенький, глянсовий, з гордо піднятим і закрученим хвостиком, він скидався на каравелу «Санта-Марія», [2] «Санта-Марія» — одна з каравел, на яких X. Колумб відкрив Америку. котру я бачив у книжці. Листок стояв нерухомо. Та ось дмухнув вітрець, забрижилась вода, і човник погнало до берега. Він летів і водив сюди-туди носом, наче вибирав, куди краще причалить.

— Льоню, — озвалась Ніна, — а можна і в моєму кораблику зробити високий ніс?

— Можна. Такий і зроблю. Ось, — і я показав майже готове суденце.

Воно стояло у мене на руці, новеньке, темно-червоного кольору, із смолистим запахом; міцні борти, що звужувались донизу, були добре обтесані, а вся носова частина задерта вгору.

— Ой, — тихо сказала Ніна, і очі в неї зажеврілись. — Справді як «Санта-Марія»!

Вже залишилось небагато: видовбать кору зсередини. Ніж у мене з гострим кінцем, і я провів заглибини понад бортами, кормою і носом. А далі тільки підколупуй соснову луску — сама одлітає.