Віктор Близнець - Хлопчик і тінь

Сашко постояв, подумав і вирішив: забивати кілок не на стежці (бо заєць почує запах заліза), а збоку, в ріллю. Розгріб затверділий зернистий сніг, похукав у долоні, в ямку поставив кілок, забив його рейкою в землю — по саму головку. А сильце зробити просто: гарненько вирівняти дріт і один кінець зігнути петлею — не великою, саме такою, щоб пролізла заяча голова. А то вже дрібниці — закріпити повідок, замаскувати пакільчик.

Все те Сашко робив з мужицькою винахідливістю — що навздогад, що тут же примудровуючи; він довго морочив собі голову, але поставив сильце так, щоб воно висіло над стежкою не високо й не низько, а якраз на зайця.

Глянув на свою роботу, мугикнув: дротина, та й годі. Хтозна, чи знайдеться таке дурне, щоб влізло в петлю. І коли те буде? А їсти… їсти хочеться зараз.

Він обійшов скирту і поставив ще дві петлі. І хоч не хотів дратувати себе, але таки уявив, як попаде в петлю заєць, і як він дістане вогню, і як тут же, в степу, засмажить… Щоб не мліти від тої омани, збив оскому, сьорбнувши різкого вітерцю, і швидше подався до скирти.

Тільки поткнувся до кубла, під круглий дашок із снігу, — і відсахнувся, похолов од страху.

З нори… щось загарчало на нього.

Собака.

Собаки він не побачив, тільки його очі — лихі, з недобрим червоним жаром, що спалахував і загасав.

«Злий. Ще кинеться!» — остовпів Сашко.

Собака принишкло дивився на хлопця і стиха гарчав.

«Ану геть!» — сказав Сашко. Тупнув ногою. Погрозливо махнув рукавом. Собака вишкірився, але очі у нього забігали — він, мабуть, теж боявся і вже позирав, куди тікати.

«Ну!» — погрозив Сашко.

І тоді пес немовби потягся мордою до Сашка і, не спускаючи з нього очей, злих і наполоханих, повільно, знехотя виповз із нори і якось боком, з виглядом приниженої істоти, зашкандибав геть.

«Диви, — подумав Сашко. — Кривий собака. Дикий. Де він узявся?»

Справді, це була дивина. Бо з того дня, як у село прийшли німці, собак у цих краях не стало. Навіть щенят не лишилося — вибили їх до ноги.

І пригадалася Сашкові та осінь, і ті тривожні обважнілі хмари, і те виття собак, і той багряний захід. Вечори були тихі, й волосся ставало дибом, коли чулося з усіх кутків страшне валування собак, а потім протяжне, нестерпне виття — на місяць, на спалах ракет, на гудіння літаків. То було віщування біди.

Прийшли німці в Лебедівку так.

Пронеслась чутка — а тоді чутки носилися зі швидкістю блискавки — зводити до балагану собак. Будуть вішати.

Люди мовчали. Бо хто повірить: домашніх рябків, кудланів, жучок — і раптом вішати? За що?

Але скоро на чорному жеребці проскакав по селу Шавлюга, вигукуючи через тинки й загорожі, щоб негайно зводили собак.

І от з усіх дворів жінки й діти потягли на цепах, на вірьовках, на мотуззях своїх рудих, кудлатих, клишоногих сторожів, і та сонна й лінива собачня упиралася, гарчала, ніби знаючи, куди й навіщо їх ведуть, над вулицею стояло різноголосе тоскне й жалібне дзявоління. Сашко теж одв'язав свого Липу і повів за гуртом, а далі — краще й не згадувати. Бантина, зашморг, передсмертні конвульсії Липи, купа забитих тварин… Сашко аж здригнувся: бридке те було. Бридке й безглузде. Мабуть, ніколи він не позбудеться огиди до всього, що пахне кров’ю, шерстю, мотузкою…

Рябків у Лебедівці не стало.

І коли німецька розвідка на мотоциклах в’їхала в село, жодний собака не гавкнув на переможців.

Німці обережно проїхали вулицею. Довкола було так тихо, так мертво й пустельно, що здавалося — все це діялось не на землі, а десь на безлюдній планеті.

…Сашко заліз у кубло. Він так напрацювався зранку, що радий був затишку, і зовсім не відчував, як під ним їжиться, пашить морозом солома. Ліг, згорнувся клубком і сказав собі: спи.

Знов падав сніг, падав тихо й сонно. Великі лапаті сніжини косим пунктиром прокреслювали небо. Сашко зупинявся і довго дивився вгору: небо висіло низько над головою, і щось ворушилося вгорі, живе й пухнасте. З того білого виру сипався пух, легенький вітрець підхоплював його і, кружляючи, ніс над землею.

Надивившись на сонне кружляння снігу (аж мерехтіло в очах), Сашко човгав далі.

Думка була така, щоб зранку обійти пастки.

Сніг легенько притрусив заячі сліди. Старі стежки можна було вгадати по вузьких заглибинах, по канавках, налитих синюватою тінню. Де-не-де вже виднілись і свіжі доріжки, протоптані вдосвіта; Сашко й пустився ними і скоро знайшов перше сильце — на косогорі. Дріт, скручений петлею, порожньо висів, похитуючись на вітрі. Довго шукав Сашко друге сильце; блукав навколо скирти, що темніла, як привид, під запорошеним небом. Та ось мало не впав, зачепившись за дріт. Друга й третя петля були теж порожні.