Віктор Близнець: Хлопчик і тінь

— Ось. Тут не хватає трохи. Ну, більше половини, — хрипко мовив Майко (а голованчики виглядали із-за його спини і блискалися прудкими оченятами; здавалося, якби тільки хто сердито кишнув на них, так одразу і пурхнули б вони з двору, нікого б їх не зловили!).

Та комендант крякнув, ліниво, з властивою йому солідністю зиркнув у картуз, і брови його випнулися гострим горищечком:

— Ого! Де це ви стільки мідяків доп'яли? Наче з циганської торби! Ну, давайте, якраз мені на здачу пасажирам буде.

Гаркавка запустив руку і взяв собі пригорщу мідяків.

— Хватить, а то нехай вам. Ось ключ, беріть і перетягуйте довбанку до свого городу. Та тільки ж дивіться мені! — знов строго погрозив пальцем.

Все це так несподівано звалилося на бідного Майка, що він стояв уже за Гаркавчиним двором і не вірив собі: приснилося йому, чи що! Думав, буде комендант або підштрикувати його, сміятися за ті мідяки, або вимагати доплати. А воно ось як обернулося: ключ у руки — і перетягуйте собі довбанку, вона ваша!

З вистрибом, з галасом помчали хлопці в берег, їх несло, мовби на Гаркавчиних крилах.

Ще здалеку хто скидав із себе штани, хто підкачував холоші. Бовтнулися з розгону в теплу воду, в мілкий од берега рукав — і всі одразу до човна: ось він, наш, гуртовий, зараз кататися будемо!

Проте Майко всіх осадив і взяв отаманство в свої руки.

— Ану, давайте перекинемо і виллємо воду.

Навалилися всі гуртом (малі голованчики не так для допомоги, як для компанії), хитнули довбанку, та так сильно, що вона цмокнула бортами, одлипаючи од мулу і глею, куди всмоктало її. Мелькнула довбанка, як слизька рибина, перевернулася і виставила на сонце чорне облипле черепашками дно. Довелося ще раз її перевертати, вивалювати на берег, а тоді вичерпувати воду.

І от Майко взяв довбанку за повідок, мала братія вчепилася за борти, а Стась уперся ззаду. З виляском, обхлюпуючись водою, падаючи в ямах, погнали вони човна до високого берега, ближче до Голованчикового низу. Городи в Дубечні виходили до рукава або до Десни, і там у кожного стояла своя кладка, де брали воду і прали білизну, а недалеко від кладок, одним довгим рядом, дубечанці в’язали човни, кожен проти свого городу.

Як бурлаки, хлопці притягли волоком човна до низу. Стовпцем, а чи забитою рейкою для прив’язу голованчики ще не обзавелися, і Майко сказав, що заякорить свою довбанку ось тут, коло їхньої кладки.

Ну от і збулося: є свій човен!

Замурзані хлоп’яки стояли, мовби сподіваючись з неба ще якогось чуда. Відхекувалися, викручували воду з холош і всі поглядали на Майка: давай, не тягни, не муч!

Ясно, зараз почнеться свято — перше пробне катання! Правда, нема у них весла, та то не велика біда. Можна знайти палицю або якусь довгу жердину, і ось тут понад берегом, хоч трохи і недалечко…

— Я, я, я перший! — заштовхалися малі голованчики, і так смішно, як дорослі до віконця каси, стали в рядок, щоб їх по одному чи по двоє садили катати.

Але трапилося щось несподіване. Майко поставив ногу на борт своєї довбанки і холодно сказав:

— Все! Киш додому! Ніякого катання сьогодні. Ось зробимо весло, поконопатимо, засмолимо дно, і тоді…

Малі вп’ялися в брата очима, і в декого аж забриніли сльози. І Стась лупав на Майка, не міг второпати: він що, жартує? Диви, як ногу поставив, а голос який, а очі які — не підступись.

— Майко, та ти що? — розсердився Стась. — Дай мені попробувати, я ось тут недалеко.

— Ще попробуєш, — тим же холоднуватим дорослим тоном сказав Майко. — Нам треба смоли, клоччя, доброї фарби купити. От тільки знов: де ті гроші виколупати?..

Стась зиркнув гостро й швидко на друга-сусіда, мовби хотів зазирнути йому в душу: що з ним? І коли воно в нього почалося? Може, давно, з темного кутка, коли тихенько від усіх Майко брав свою чорну пантеру і колотив над вухом. «Ач, дзвенить! Це моє, для мене видзвонює. От захочу і куплю собі… хоч і слона».

І зараз Стась щось нове побачив у Майкових очах, щось приховане, якийсь вогник сухої образи, кривди чи заздрості, нудьги за чимось більшим, за таким, що в людей, бачте, є, що до когось само припливає, а в нього… Здавалося, ногу поставив Майко на стару довбанку, а бачить перед собою сильний дюралевий човен (із скаженим мотором «Вихор») і оте гіпнотичне на борту «Алігатор». І ще щось затаїлося в його очах, дуже чіпке, те, що починається з дрібного, а потім тягне, не одпускає людину, веде за собою немовби з гори.

— Майко, ти ж казав: гуртовий човен, для всіх. А тепер? Ти що?