Віктор Близнець - Хлопчик і тінь

Ми вже вийшли на луг, а Майкові скрутило голову назад, повернуло і ніяк не відпускає. Не може відірвати він очей від сріблястих, до блиску вигладжених бортів «Алігатора». Хто-хто, а Санько знає всі муки і всі безсонні зітхання Майка Голованчика: джонку, баркас, допотопну пірогу, скутер або хоч автокамеру дайте, одне слово, якусь посудину, щоб плавала по воді, — ось що йому треба. Вмре, жити не може без цього!

Оркестр переходить на твіст, на танець тубільної радості. І ми всі пританцьовуємо, каже Санько, ми вигукуємо «Мумбо!», ми кричимо «Хей-йо!», а ще «Асса!», бо ми вже на безлюдній землі, на острові. Утоптана пасажирами стежка вистрибує, в’ється попереду, вона теж здичавіла за зиму й весну, заросла молодою травою, вона біжить у глибину острівця до маленької будки. Гаркавка повертає на стежку, але ми очима, батарейками, трубками кричимо, показуємо йому: «Туди, спочатку туди, до нашого бідного літака! Як він перезимував зиму без нас?»

Добрий Гаркавка! Він одразу розуміє хлоп’ячі серця. Він змахує сигнальним прапорцем круто вбік (і воднораз над головою: «Музика! Тихо й поволі!») і веде нас на дальній пологий берег острова, де росте на піску червона лоза, а між лозою дрібна осичина і дві берізки. Там під берізками, як забутий древній кінь Давида Сасунського, стоїть наш сірий, наш печальний двокрилий кукурузник Ан-2. Він уткнувся головою в траву і ніби пасеться, а може, слухає тихі підземні зітхання. Скільки було гарячих розмов, суперечок і навіть бійок серед хлопців, та все через нього, через нашого сірого невдаху. Казали одні, ніби старенького «Ана» застала буря на острові, на нашому аеродромі, і його залишили там ночувати. І от ударила блискавка та просто в кабіну, попалила йому всю електропроводку і все його нутро.

— Як? — підскакував, чувши такі слова, Майко і налітав на суперників. — Темнота ви! Літак — діелектрик, він на гумовій ізоляції, на колесах, його не вб’є, не може вдарити блискавка!

Майко сердився і розгортав перед хлопцями свою версію, де все було набагато простіше і набагато зловісніше.

Отож, якщо вірити Майкові, історія була насправді така. Ан-2 сів, як і годиться, на трав’яній втоптаній доріжці, та коли почав вирулювати на стоянку, тут і напоровся колесом на осколок. Гаркавка ще й показував людям той осколок — здоровенний, чортяка, і зазубрений, як терпуг. «Від німецької бомби, з війни. Їх тут повно, осколків, на острові, в піску», — тоном знавця кидався пояснювати Майко, ніби хлопці самі не знали того.

Ну от, літака не випустили назад, він заночував на острові, а вночі, коли бушувала ота страшна буря (вона звалила три сосни з лелеками, а в діда Якима знесла сарайчик з поросям у Десну), в ту ніч підкралися до Ана якісь заброди, якісь чужі бандюги. Поки лютувала буря, вони виламали двері (і, видно, шворіньком, бо й завіси вирвали) і залізли в кабіну. Ну, а в кабіні погосподарювали від душі — варвари б такого не натворили! Порізали сидіння, виколупали висотомір, забрали шлемофон, нагадили, накурили і — втекли. Їх навіть вівчаркою шукали, та де там, хіба знайдеш. Злива й буря всю ніч не вщухали, коли б і були якісь сліди — водою їх змило б і швидко занесло піском.

Правда, той же дід Яким, сторожуючи на баржі, ніби таки бачив двох людей, трохи підозрілих, як йому здалося, — на Десні, при спалаху блискавки. В мокрих плащах, пригнувшись, вони проковзнули моторкою до протоки і сховалися під берегом, за дубовою кручею.

Майкова розповідь більше скидалася на правду. І міліція ходила тоді по селищу, і якісь дядьки з Києва вивчали й вимірювали щось коло літака, і слідчий розпитував людей про двох невідомих молодиків.

У ті дні Гаркавка як не кріпився душею, а трохи таки згорбився, і картуз насував низько, і навіть легенька сивина пробилася в його чубі: не літак, а ніби душу йому порізали й споганили, так він себе почував.

Та годі сумного.

Ми виходимо на край льотного поля, до двох молодих берізок. І от! Ан-2 почув нашу музику, задер голову з трави і навіть, як здалося хлопцям, повернувся до них і махнув хвостом: зрадів, побачивши босу команду. Ми врочисто підняли труби в небо, каже Санько. Здоров був, двогорбий старче! Як ти тут, не застудився в дощі, в холодні весняні тумани? Ану, хлопці (або, як називає нас Гаркавка, брати-арештанти), давайте утнемо тропака, та в швидкому темпі, щоб і літак труснув плечима і зігрів свою кров.

Оркестр наш став півколом і мовчить. Та ні, не мовчить, то збоку вам здається, що ми вклякли на місці, і лише самими губами й жестами показуємо, ніби виводимо складні пасажі на невидимих валторнах і флейтах. Ми справді граємо всіма струнами і підструнками душі, чуєте — розлягається над островом увертюра до «Запорожця за Дунаєм», ми її на біс повторюємо для нашого Ана.