Віктор Близнець - Хлопчик і тінь

Тріщали й гули дерева, раз по раз зблискували чорні блискавки, якась дика сила продиралася крізь пущу, все знищувала на своєму шляху. Полки печерних були вже близько, вони виходили до озера, і Мармусія кидалась від гурту до гурту, всім втлумачувала, де залягти, де притаїтися, що робити з вогниками-жаринками, морщила носа й казала: «Фу, фу, як несе з лісу!»

Вона підійшла останньою до бочки, вмочила весло, на кінці якого висіла прив'язана довга конопляна куделя, і знов зникла в темряві.

Вертутій покотив бочку на той бік луговини, поставив коло неї варту — професора Варсаву з двома лунаристами.

— Спокійно, спокійно лежіть, — вмовляла Мармусія. — Ми їх добре пригостимо.

Та хіба всидиш спокійно у засідці, коли на тебе, на твоє живе й тепле тіло котилося щось дике й нещадне! Ревисько, войовничі вигуки вже пробивали останню стіну лісу і гулом вивалювалися на широкий луг. І от стовуси й тривуси, які залягли з двох боків низовини-галявини, побачили неймовірну картину.

Летіло полчисько, а попереду бігли розхристані Сиз і Чублик. За ними двома, юнаком і вусатим, гнався величезний гурт, Магава з усім своїм почтом, з лучником і списоносцями. Ґвалт, хижий захват, Магава грізно прикрикував:

— Живими! Живими! Живими ловіть їх!

І печерні вояки, щоб збити, видно, Сиза й Чублика з ніг, кидали услід їм каміння й дровеняки. Як загнані тарпани, Сиз і Чублик уже цілу годину металися по лісу, відтягували, заводили в хащі полчиська печерних, щоб тільки Мармусія встигла, щоб тільки приготували тут вогні. Тепер печерна армія валила за ними лугом, мчала просто на кручу.

Сиз біг скривавлений, йому поранили плече. Чублик задихався, гнав навздогад, не бачив перед собою дороги. За ним, піднявши над головою здоровенну колоду, по п'ятах біг волохатий воїн-страшило й кричав: «Рах! Рах!»

Стогін, вигук жаху прокотився з рову серед принишклих стовусів і тривусів. Аби воля, всі кинулися б рятувати Чублика, а бідолаха промчав перед ними, обливаючись потом.

Та, мабуть, саме так задумав Сиз: він одірвав Магаву від решти війська, він заманював його до озера, на кручу. І сокрушитель, до нестями захоплений погонею, рвався вперед з своїми поплічниками, коняча голова вигопкувала перед ним, а маленький чорноволосий дідисько-маг котився у них під ногами, підстрибував, як старий моховий пень.

З шумом і ґвалтом проскочили вони рів, де залягли стовуси й тривуси. На Мармусію повіяло нечесаною шерстю, крутим печерним запахом.

І тоді в темряві прокричала сова. Встала Мармусія і гукнула:

— Запалюйте вогні! Відсікайте їх від полчиськ!

Серед ночі спалахнули раптом десятки, сотні яскравих вогників. Спалахнули з обох боків лугу. З квачами, віхтями, з куделями, вмоченими в смолу, з факелами, які горіли і розсипали додолу багряні іскри, кинулись стовуси й тривуси напереріз, назустріч один одному. Звідси вела громаду Мармусія, а з того боку Вертутій.

Ні, довго ще не забудуть стовуси крику і ґвалту тієї ночі!

Магава з верховодами вихором промчав до кручі. І от за спиною у нього, відсікаючи армію, вихопилися з темряви живі, гарячі, білі вогні, яких найбільше жахаються печерні. Дві довгі низки вогнів замкнулися позаду. То стовуси й тривуси з відчайдушним, тріумфуючим криком злилися докупи, збіглись, вогняним півколом оточили печерних, притисли їх до озера.

Великий безсмертний Магава, сокрушитель гір, затупцював на місці. Він тепер задкував, він вилуплював очі; мабуть, не в силі був збагнути: де, звідки взялась ця облога, ця навала вогню? Всі верховоди його відступали, відходили до кручі, а найхоробріші не здавалися — кидали списами й стрілами в лаву тих вогнів, що наближались до них. Тісною, стовпленою купою печерні й Магава відступали, відступали до самого краю, ось вони за кущами, ось у повітрі їхні ноги, і раптом — зривисько!

Чути було, як з диким вереском і ґвалтом Магава і всі верховоди полетіли з кручі в темну яму, в живу й бездонну глибінь озера. Чути було, як вони глухо сплескували, кричали і тут же тонули, захлинаючись, бо жива й чиста вода приймала їх, печерних грабіжників, мов звалисько каміння, — й одразу тягла їх на дно. Якби хто вмів розуміти хлюпіт і зітхання хвилі, яка билася в берег, то почув би: «Зла сила випустила вас з-під землі, кам'яні приблуди, то ідіть собі в темну прірву».

Їх вже затягувало мулом.

А нагорі вирувало страшне побоїще.

Відтиснуті полки не зупинилися. Вони рвалися крізь облогу вогню, вони ще сподівалися врятувати свого сокрушителя. Стріли й списи хмарою летіли на стовусів. Мармусія гукала своїм: «Квачами, квачами відлякуйте їх!» — і сама носилася з веслом, на якому горів конопляний віхоть. А тим часом професор Варсава запалив бочку з смолою, і два лунаристи легенько штовхнули їх з пагорка. Бочка покотилася, застрибала, полетіла просто в гущу печерних, неслась за нею заграва іскор та вогню. «Рах! Рах!» — з ґвалтом розбігалося військо; виск, паніка, обсмалені воїни кинулися в усі боки навтікача.