Віктор Близнець - Хлопчик і тінь

— К-р-р! Куа-а!

Де вона взялась? Звідки? Зловісна птиця немовби сиділа тут над вухом і з хижим нетерпінням чекала їх. Сиз не встиг і пригнутись, як вона крикнула, кинулась згори, залопотіла крилами. Вихором пронеслась над самісінькою головою, мало не ввігнавши йому пазурі в тіло. Сиз відхилився, а Куа джухнула каменем вниз, а потім здибила крила сторчма і різко шугнула вгору. Знову розправила крила й крикнула з неба.

А в цей час…

Зозуля, така маленька наполохана грудочка, як вона билась, як кружляла над Сизовою головою, наче заклинала, відганяла собою загрозливу тінь хижої птиці — геть, геть, щезни, йди хробакам на поживу!

Та Куа летіла, падала вниз. І тоді, як було те над корчем, зозуля метнулась їй назустріч.

Вони зустрілись над скелею, в небі, і тут почалось.

Хижа могутня птаха і маленька зозуля, вони вихором замелькали в небі. Куа насідала, скрикувала, розчепірювала пазурі, вона гнала зозулю до скелі, до гострого стрімчака. Та в останню мить над скелею зозуля виверталася, а за нею — тріск і злостивий клекіт. Куа з розмаху билась грудьми в стрімчак, пір'я летіло додолу, і скрапувала кров на камінь. Куа ще зліше нападала на грудочку-птаху, збивала її вітром, діставала пазурами, захльостувала клекотом.

Сиз бачив з землі: біда! Знемагає його рятівниця! Крило одне зламане, і якийсь смертельний відчай у її останніх стрепетах.

І тут пазурі настигли бідну пташину. З тихим писком-прощанням зозуля кинулась вниз, просто на скелю, захоплюючи з собою і хижака. З тяжким свистом Куа ударилась об камінь. І вже не здригнула більше крилом.

Сиз знав: треба тікати, бігти скоріше з цього місця.

А небо ширшало, блідло, місяць котився за гору, віяло з долини свіжим ранковим вітерцем. І Сиз подумав з тривогою: не встигну! Скоро зійде сонце і тоді… Хтозна, що тоді буде з ним.

Вже не вела його зозуля (і ніколи не прилетить вона, добра безсонна його пташина, не буде кувати, будити його надвечір). Біг, тупотів з гори, постогнував (боліло розбите коліно), зажмурював очі від страху, коли перескакував над крутими урвищами, знов падав і обдирав собі ноги, та не спинявся, хотів скоріше дістатись лісу.

Гора нарешті кінчилась, і він сказав собі: «Ну ще трошки! А там — у кущі, під дерева!»

Він був такий стомлений, що голова падала з плеч. Однак підвів очі, глянув на далеку рівнину. Із-за синьої смужки лісу вставало сонце. Воно було сліпучо-ясне й червоне.

Затулившись долонею, Сиз побіг лісом, і щось миготіло йому під ногами, потріскувало, він добре й не розбирав дороги, біг навмання. Довго шуміло йому над вухом, і він спочатку не втямив, чи то гуде все тіло від утоми, чи щось видзвонює в лісі. Прислухався. Здається, хлюпотіла за корчами вода. Невже річка? О, так он же чорні спалені сосни, а за ними — Кабаняча річка!

У Сиза ще вистачило сил дотягтись до берега, і тут він впав на мох. Його звалила втома, непереборна сонна розмореність.

Зійшло сонце, заснувався туман між деревами.

Сиз спав, а проте настороженим вухом чув: хтось брюхкається, стогне у воді, вичалапує на берег. Може, дикі кабани? Лось? Ледь-ледь розтулив повіки.

З води ліз на берег мокрий, весь обшарпаний дід Лапоня.

— Діду? Це ви? Звідки ви, як?!

Лапоня теж загледів когось живого, простяг руки, хрипко заблагав:

— Сину, допоможи, витягни…

Сиза він, видно, не впізнав, та й взагалі анічогісінького не бачив під сліпучим сонцем. Сперся на Сизове плече, пошкутильгав, незграбно поліз на крутий берег.

Вилізли вдвох на мох і, вкрай знесилені, впали.

— Діду, як ви тут опинились? Яким духом?

— О сину, — прохрипів дід, — зі мною таке було! Сидів я на березі, розплутував сіті на рибу. Коли «рах!» — вискочили з кущів якісь потвори, лантух мені на голову і понесли в печери. Ганяли мене там, ганяли, аж поки не впав я, не провалився в ущелину. Бовтнувся — і по шию пірнув у річку! Та добре, що я старий і легкий, мов сухі коноплі, вода й понесла мене, понесла під кам'яними челюстями і вже аж тутоньки, за соснами, викинула на світло.

В сонній голові Сизові майнуло: «Лапоня… Печери… Давно стовуси казали, що Кабаняча річка справді витікає з-під гір. Може, вона й винесла з печер діда Лапоню, який впав отоді в підземне русло, в ручай». Згадка про страшні печери розбудила Сиза. Не хотів, та примусив себе підвести голову. Довго кліпав, протирав невидющі на сонці очі і от розгледів: на тій горі, де билась його зозуля з хижим птахом, вилітали один за одним з печер патлаті страшила в накидках. Трясли списами й горлали в долину: