Дара Корній - Щоденник Мавки

Вона має добу. Стільки натяків, і жодної мудрої гадки в голові. Укладалася спати. Запнула вікна, бо місяць щось аж надто уважний та яскравий сьогодні. Погладила по голівці сина, поцілувала. Ледве стримувалася, щоб не заридати. Згадувалося минуле. Ось її синочок уперше посміхнувся мамі, перший зубчик, перший крок, перші набиті ґулі, перші слова, вперше … вперше … вперше … Скільки ще того вперше може бути у його житті, якщо вона знайде вихід, скільки цього вперше в нього не відбудеться, якщо вона … Ні-ні, вона обов’язково щось вигадає, хай навіть ціною власного життя. Та, схоже, зараз її життя мало кого цікавило, бо Доля доволі впевнено від пропозиції молодиці відмахнулася.

Глипнула на зашторене вікно. Місяць, місяць уповні, німий свідок прапрапрадідівської змови. Обіцянки, клятви … місяць? І що таке Доля мала на увазі, коли на нього натякала. Аж з ліжка зірвалася, приголомшена розумінням. А чому б і ні? Може. Так і вибігла в нічній сорочці на подвір’я. Стала посеред нього, здійняла руки, мов білі крила для злету, волала до нічного неба. Небо, щедро засіяне зорями, наче якийсь багач спеціально сьогодні виткав той килим – з дорогоцінних блискіток-камінців, які ніжно й грайливо виблискували.

– Місяцю ясний! Батенько красний! – зашелестіли губи з дитинства відомі слова заклинальної пісні. Такими словами вчили її закликати Долю, коли нагла потреба стукає у двері. О, то кожен може зробити, правда, лишень раз у житті. А чому б не спробувати ті слова повернути до Місяця?

Стояла з закритими очима і говорила-говорила-замовляла, створюючи в повітрі над головою вогняні знаки.

– Доброго здоров’ячка, красна пані! – Її закликання обірвав низький чоловічий голос.

Стрепенулася. Розплющила очі й аж злякалася темряви, яка обступала її. Місяць з неба кудись подівся, натомість ззаду, звідки чула чоловічий голос, наче хтось запалив свічку. Озирнулася. Там стояв високий широкоплечий чоловік, убраний у яскраві блискучі шати, які пломенілися місячним світлом.

– Ти – Місяць? – здогадалася. – Дякую, що відгукнувся. Чи можеш мене вислухати, чи зможеш почути моє прохання? Ти – остання моя надія. Благаю тебе.

– Я знаю, про що ти хочеш просити. Сиджу високо, бачу далеко і чую добре. Твою розмову з Долею я також чув. Але, панно моя красна, перед тим як про щось прохати, запитай себе – чи варто? Бо твоє прохання може бути виконаним, і ти зумієш обдурити Смерть, але … Ніщо просто так нікому не дається. І те, що дам тобі я, також матиме ціну …

– Я на все згідна, – гаряче запевняла жінка. – Тільки хай син живе. Хочеш забрати як платню моє життя – бери. Нажилася я на тому світі – і щаслива була, і нещасна.

Місяць підняв руку.

– Ну, що ти, панно красна! Навіщо мені така плата? Я не забираю життя, я не дарую його і я не змінюю долю. Я лишень можу дати іншу. Запитай себе та дай відповідь на запитання: коли дається інша доля?

Місяць умовк, блимаючи своїми банькатими очима. Жінка стенула раменами. Хіба вона знає. Він мовчав, чекав відповіді.

– Може, коли вдруге народжуєшся, тоді й отримуєш, – сказала перше, що спало на думку. – Але ж …

Спіткнулася на слові. Хіба це можливо? Умерти, а потім знову народитися?

– Усе правильно говориш, молодиченько красна! Ох, правильно! Але не бійся, бо для цього не треба нікого вбивати. Тільки слід зробити …

Місяць підступися до вдовиці майже впритул та гаряче зашепотів на вухо. Та стояла спантеличена та захоплена почутим. Такого вже точно вона не чекала.

Місяць відступився. Говорив уже вголос:

– Твоє дитя, твій син, ще досі міцно прив’язаний до тебе пуповиною. Поки він не став чоловіком – він твоя кров та плоть. Тож для проведення ритуалу його дозвіл не потрібен. Якщо наважишся на це й скажеш «так», то завтра опівночі чекатиму твого сина отут, на цьому ж місці, приведеш сюди і залишиш самого. Вранці він до тебе повернеться живим та неушкодженим. У тебе є вибір і є час подумати … А зараз йди до хати. І мені вже пора. Скоро зійде сонце …

Ні жива ні мертва доплелася до ліжка. Уже й не пригадає добре, що далі і як чинила. Чи спалося їй решту ночі, чи марилося. День минув, наче в тумані. Очей не зводила з сина, надто часто пригортала хлопця до серця, цілувала, ховаючи сльози. Син спантеличено дивився на маму, він ще ніколи її такою наляканою та розгубленою не бачив. Запитував, цілував руки та очі. Відмахувалася журливо та через силу посміхалася, казала, що то в неї голова болить, може на зміну погоди. А коли споночіло та вляглися спати, усе чекала тої опівночі. Ой, леле, матінко рідна, чи мала вона той вибір? І на цвинтар ходила – поради батьків питала, і в церкві до образів молилася. Усі мовчали. Бо то її вибір, тільки її вибір.