Дара Корній - Щоденник Мавки

Глянула у вікно – Місяць був на своєму місці, моргав очікувально. Підійшла до синового ліжка. Той міцно спав, поклавши під голову кулачки. Північ. Узяла хлопця на руки. Ох! І важкою, і разом з тим легкою була та ноша. Винесла малого на двір. Місяць уже її чекав.

– Доброго здоров’ячка, молодице красна! Поклади хлопця отутечки, просто на землю. Ти ще маєш пару хвилин, щоб передумати.

Жінка заперечно захитала головою. Місяць продовжував:

– Тоді запам’ятай! Ти мене більше не зможеш покликати, що б не відбувалося і як би цього не хотіла. Як і з Долею – тільки один раз. Ти все добре обміркувала, бо назад дороги не буде?

– Так, добре, – закивала. Її син ЖИТИМЕ!

Місяць догідливо кивнув у відповідь.

– Тепер іди до хати й не озирайся. Лягай спати і чекай ранку. Визирати у вікно чи вибігати на вулицю не можна, що б не трапилося і що б не чула, аж поки сонце не зійде. Інакше нічого не вийде. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – повторила луною та поспіхом додала: – А скріплення угоди кров’ю там чи …

Місяць розсміявся.

– Мені вистачає твого і мого слова, а ще, найважливіше, – то життя твого сина. Вигадала таке – скріплення кров’ю. Іди. Північ. Час. Іди і не озирайся …

І вона пішла. Не озираючись, хоча й дуже кортіло. Якась нестерпна сила просто брала її за плечі, розвертала. Крутила головою, відмахувалася і тоді зачала бігти, майже заплющивши очі. Влетіла в хату, замкнула на защіпку двері. Лягла в ліжко, накрившись з головою … Зараз вона і не пригадає, що відбувалося в ту ніч за стінами хати. Наче через пелену той спомин – шарудіння, скиглення вітру, чорнота й жахливе звіряче виття … А потім наче світ довколишній хтось вимкнув. Не стало нічого – ні голосів, ні стін у хаті. Лишень морок, і вона провалюється в нього. Розбудило її несміливе стукання у двері. Зірвалася на ноги. Світанок заповз через вікна в хату. Перечепилася на порозі, навстіж прочинила двері. І ахнула. Там стояв її син – живий-живісінький, а поруч вродлива чорнява жінка в білій сукні, котра тримала в руках хустку.

– Смерть, – пролопотіла. І серце всередині, здається, перестало битися. Але ж Місяць обіцяв.

– Мамо, я хочу спати. Мені таке вночі примарилося, – малий тер кулачками очі. Був зовсім без одягу, мав роздряпані коліна та щоки.

Жінка поспіхом тягла до хати сина, заступила його собою.

– Вітаю тебе, молодице! Бачу – даремно прийшла. Малого не чіпатиму. Якби могла, ще б на вулиці то вчинила. А так … Долю змінено. Тільки, дивись, не пошкодуй про це, – жінка в білому говорила спокійно та втомлено. Вона лишень виконувала своє призначення і, здається, не дуже жаліла за тим, що зосталася цього разу без жнива.

– Ти хіба не за сином прийшла? – перелякано обізвалася вдова.

– Той хлопчик, якого зараз ти захищаєш, уже не зовсім твій син.

Смерть нахилилася і підняла щось біле з землі. Вдовиця в сутінках і не зауважила цього. Смерть розгорнула сувій. То була хустка, сніжна, чиста, мов вибілений шмат полотна. Тільки в одному з кутиків був зав’язаний вузлик.

– Долю змінено? – чи запитувала, чи луною повторювала жінка. Не перестаючи заступати собою сина.

– Так. Долю змінено. І я цю хустину маю передати Долі. Бувай здорова. Я ще прийду, але нескоро. І хай твій вибір, молодице, не стане для твого сина прокляттям.

Смерть пішла, тримаючи в правій руці білу хустину. Пішла, не озираючись і нічого не відповівши на скупе жінчине «дякую».

Уже в хаті, укладаючи сина спати, вона враз розгледіла на його шиї на ланцюжку, де висів учора хрестик, зображення голови вовка. Рука нервово сіпнулася, десь зовсім поруч почулося вовче виття, йому відповіло інше, згодом ще одне. Син, уже спросоння, став навкарачки й голосно та протяжно завив.

Сльоза скотилася обличчям матері. Жінка згадала слова, які прошепотів їй Місяць: «Твій син стане іншим, красна молодице! Він перетворюватиметься на вовка. Таке з ним ставатиметься тільки тоді, коли я буду вповні. Лишень три дні на місячний місяць. Одержимий мною, мій син. Лишень три дні, а решту часу – твій, справжній, люблячий … Та ті три дні його не прийматимуть люди, вважатимуть потворою, ворогом. Місячного сина місячного батька. Лишень три дні на місяць ти закладатимеш душу свого сина, щоб він лишився живим. І його діти теж платитимуть тим самим. Три дні … Хіба то багато? Така плата за життя. Вибирай!»