Дара Корній - Щоденник Мавки

Та Олексій добре знав й інше. Справжнім жахом для людини є одинокість, тобто вимушена самотність. Коли ти перебуваєш серед галасливої юрби добрих знайомих, співробітників, водночас розуміючи, що ти тут чужий. Ні, тобі ніхто не ворог, не супротивник. Просто ти – таке собі чужорідне тіло в легенях чи в оці. Наче скалка в нозі, яку слід терміново добути, бо рана почне гноїтися, а коли нічого не робити, то може трапитися непоправне – гангрена. І що тобі лишається робити? Те, що й інші, тобі подібні, роблять – придурюватися «своїм», грати вар’ята і лишень удома, наодинці, невимовно страждати, проклинаючи себе за те, що не вмієш жити, як інші, не знаєш як, досі не навчився, бо паршивій вівці нелегко вижити у стаді бізонів.

Така самотність – це жах спілкування. Ти розмовляєш з людиною і раптом усвідомлюєш: вона чи він не чують тебе. Скоріше навпаки, це тобі намагаються щось утовкмачити. Авжеж, так буває: тобі нецікаві її чи його проблеми, а їм – твої. І одного дня ти собі говориш: «Досить. Зупинися! Знайди мужність у серці залишатися собою».

Коли Олексій уперше став ногами на цю землю, то зрозумів: так, тепер він може зупинитися та побути врешті собою. То було чарівне місце. З першого погляду знав – воно його не відпустить. Бо відчув: тут він удома. Нарешті вдома. Й не став опиратися. Висока круча над Дніпром, лагідна вода, стара занедбана хата під стріхою, а поруч дубок росте, трава гомонить, птахи співають.

І відразу таке намарилося, наче хтось дозволив йому зазирнути в іншу реальність, перегорнути сторінки книги, яку знав, читав, розумів…

Крислатий дуб, а під ним сидить козак Мамай. Схрестив ноги, тримає в руках кобзу, у зубах люлька, за ним коник вороний пасеться, запряжений, із сідельцем. Здається, що ось-ось підніметься козак, гукне коня вороного – і в похід. На дереві пташки співають, на гілці шабля висить, у височині сонце грає. За дубом хатка видніється, біленька, чепурненька, з великим вікнами. Під хатою призьба, щедро обтикана мальвами. А над ними бджоли гудуть. Десь ліворуч із-за хати визирають вишні та яблуні. То, певно, сад. Праворуч виблискує плесо ріки. А на плесі човник гойдається, вода у Дніпрі міниться на сонці, наче підморгує по-дружньому, кличе-манить, не відпускає. Перед козаком на скатерці мушкет лежить, глечик з кухлем стоять, книга розгорнута. Поруч казанець на вогні, смачна страва булькає: чи каша, чи юшка. І духмяний запах чебрецю та пастернаку впереміш з горілою сосною розгойдується довкіллям.

І таке умиротворення та благодать в отій картині, така глибока віра. Олексій удивляється в лице козака. Той схилив голову над кобзою, перебирає струни, оселедець звісився вниз. І враз вчулося, що світ навколо співає спокійним та впевненим голосом, кожна травинка і кожен листочок на дереві живі й допомагають:

Мамай закінчив співати, підняв голову, й Олексій зрозумів, що знає цього чоловіка… Уже сивочолого та з помереженим борознами-зморшками обличчям. Немолодий, але ще дужий козак пильно зазирав йому в очі, мружачись та хитро посміхаючись. Він відклав кобзу та правою рукою дістав з потайної кишені шароварів дві дерев’яні ложки та два кулябики, [1] Невеличка металева чи дерев’яна козацька чарчина, яка не ставилася на стіл, бо не мала плоского дна. Носилася козаком у шароварах. а лівою махнув до нього, припрошуючи до столу: «Чим багаті – тим раді…»

І козак Олексій залишився біля того дуба назавжди, прирісши і тілом, і душею – до землі, до води, до неба, прив’язавши свою душу до волі. І вже знав напевне – отепер, нарешті він удома. Ще поки ані садочку вишневого, ані хати біленької, ані коника вороного, ані оселедця на голові, ані диво-човника, ані призьби писаної в нього не було. Але вони з’являться неодмінно. І вже, напевне, не буде ніколи тут жінок. Звісно ж: жінка – це стихія землі, води. Де взяти таку, щоб і крила мала, як птаха літала, хоч інколи ставала росою, вітром, промінням, сяйвом, веселкою? Можна хіба що вигадати, а потім розчаровано вивчати витвір уяви, помічаючи, як він перетворюється на гарбуза чи, ще гірше, на дірку від бублика. Та, зрештою, як там у козацькій пісні співається: «Мені з жінкой не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…» Так, він для світу пропащий, він з Мамаїв. Та байдуже, бо він знайшов себе…