Дара Корній - Щоденник Мавки

Минув рік. Справи у Степана йшли трохи ліпше. І хоч не мав грошенят на землю й нову хату, та на вдосталь їжі на столі вже заробив. І далі Степан наймитував, не цурався жодної роботи, а люди його за це в селі і поважали, і щедро віддячували.

А того понеділка найняла його паніматка. Треба було відвезти в сусіднє село до її сестри лантухи з борошном та діжечку меду. Степан відвіз. Сестра паніматки у відповідь передала Степаном гостинців для попенят – велику торбу з яблуками та грушами. Їде Степан і собі думу гадає. От, добре бути попом. Ручки біленькі, знай тільки одна робота – Богу справно молитися, відправляти служби, хрестини та похорони … А за се тобі – і повага від людей, і білі калачі на столі, і хата – повна чаша. На тому самому горбочку, що й минулого разу, чоловік ще здаля запримітив білу постать.

– Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався Степан.

– Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

Розмова починалася для Степана знайомими словами, і він ввічливо відповідав. Степан поважав старість.

– А до якого вам, діду? – перепитав чемно. – Бо ми якраз між двома – Горливці та Медівка. Вам куди? Може, підвезти?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої хати, мо’, люди добрі нагодують.

Степан заходився порпатися в торбі, яку йому наскладала паніматка. Там знайшлися і добра їжа, і навіть пляшечка квасу.

Степан дав то все старому і вже з цікавістю перепитав:

– Діду, а ви мене не пам’ятаєте? Пригадуєте, приблизно рік тому я йшов повз вас цією ж дорогою з лантухом на спині. Ви мене питали те саме і також були голодні. І ще ви запитували, що б я хотів для щастя. А я сказав, що коня та воза. І тепер я то все маю. Ну, пригадуєте?

– Га? – здивувався старий. – Нє, сину, я тебе вперше бачу.

Дід наче говорив правду. Він дивився на Степана трохи знічено. Продовжував їсти, по-старечому голосно плямкаючи.

– Діду, а де ви живете? У якому селі? Скажіть, і я відвезу вас додому, – Степану стало шкода старого. У такому поважному віці пам’ять уже не та.

– Дякую, сину! Та я вже вдома. Я тут живу. Небо – то мій дах, поле – моє ліжко, зелена трава – подушка, зорі – перина, – дід говорив наче сам із собою.

Тепер старий видавався Степану трішки божевільним. Напевно, так воно і було. Степан ще пару хвилин порозпитував діда про те, про се, та нічого путнього так і не почув. Сонце котилося до заходу, і йому треба було повертатися, бо паніматка хвилюватиметься. І не так паніматка, як її донька. Він давно вже запримітив, що старша Оленка дуже уважно за ним наглядає.

Степан посміхнувся, згадуючи чорноброву попівну Олену і, перед тим як вйокнути до коника, голосно крикнув:

– Бувайте здорові, діду! А мо’, усе ж підвезти?

– Ні-ні, хлопче! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Ох, уважив старого, нагодував! А скажи мені, молодий чоловіче, що тобі от зараз найбільше для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан. Пригода повторювалася. І не довго думаючи, випалив: – Та не багато: хочу бути попом.

Старий хитро посміхнувся, примружив ліве око і відповів:

– Дивні в тебе бажання, синку! Та що вдієш? Хай буде по-твоєму, Степане! Попом то попом! Їдь з Богом!

Степан здивовано дивився на діда. Отже, той самий дід.

– Діду, ви назвали мене на ім’я – Степаном. Але звідки ви знаєте, що я Степан?

– Ет! Ото маєш, – розвів свої сухі старечі руки старий. – А шо, ти хіба не Степан? То вибач мені, Іване!

І старий заходився бурмотіти щось нерозбірливе собі під ніс.

Степан зрозумів, що нічого не доб’ється від старого. Махнув рукою і поїхав до села.

То тільки в казкових історіях події відбуваються стрімко, та не минуло і півроку, як Степан і справді став попом. Узяв собі за дружину попівну Оленку, а тут несподівано помер його тесть і він зайняв його місце … Добре зажив Степан з молодою дружиною та при новій роботі. Нажили і діточок трійко, і худобки повен двір. Як то кажуть: і на столі, і у дворі, і на городі.

Минули роки. Степанове життя було розміреним та благополучним. Аж поки не трапилася така історія. У сусідньому селі захворів піп. І якраз треба було відспівувати там покійника. Степана попросили підмінити хворого батюшку. І він погодився. Усе пройшло як годиться – і парастас, і відспівування … Степан увечері повертався додому. Скільки разів він їхав тою дорогою, сподіваючись зустріти дивного діда, та не випадало. Уже навіть гадав, що той йому намарився, аж зараз глядь – а на знайомому пагорбі сидить знайома постать.