Дара Корній - Щоденник Мавки

Минув рік після тих подій… Адвокат Олег та учителька малювання Ілона почали зустрічатися, спочатку перелякано тулилися одне до одного. Олег мав за спиною також дуже гірке розлучення. Дружина забрала двох дітей та й чкурнула жити до Америки. А зараз Олег та Ілона – щаслива пара.

– Магдалено, тут на вас відвідувач чекає. Каже, що він тато і хоче своїх близнюків улаштувати в нашу школу, але перед цим має велике бажання познайомитися з Магдаленою Юріївною Вишневецькою.

Магда здивовано звела брови, посміхнулася. Висунула нижню шухляду стола, де лежала косметичка, дістала люстерко та помаду:

– Клич, Ілонко, того пана сюди. Зараз розберемося.

Підвела губи, підморгнула своєму відображенню та сказала вголос собі коханій:

– Зустрічати Чугайстрів завжди слід красиво.

Усі пори року завжди приходять вчасно. Так казала моя бабуся. І коли говорять, що припізнилася весна чи, навпаки, затрималася зима, це означає тільки одне – людям не вгодиш, бо все завжди насправді відбувається вчасно … Так і в житті. Пізно вийшла заміж чи рано одружилася, невчасно повернувся чоловік з відрядження чи дружина з роботи … Скільки отаких «невчасно» стається в кожного. Однак усе насправді не так. І це лишень безглузде виправдання для себе, для невдач. Ось послухай лишень мою історію, та нехай усе в житті відбувається вчасно.

Жив собі на світі бідний чоловік. Звали його Степан. І був він сиротою. Рано зостався один і з того часу йому в житті геть не таланило. Звісно ж, коли в тебе ані землі, ані худоби, ані родини – то про який талан можна говорити. Батьки статків не надбали, а самому не щастило … І наче руки з потрібного місця росли, бо за що б не брався – усе вмів. Тож ходив у найми Степан до багатих односельців і так собі заробляв на хліб щоденний. Одного разу найняли його хату латати. А за глиною треба було йти ген аж у сусіднє село. І чоловік пішов. Набрав глини, повертається, лантух йому спину муляє. Йде та нарікає на долю. За що йому таке, га? За що? Він наче й людина непогана, нікого ніколи не обдурив, не обмовив, тим паче чужого ніколи не взяв і навіть подумки не зажадав. Чому ж йому не щастить? Тільки-но яку копійчину заробить – так злидні кляті все з’їдять, бо й їжу треба купити, і дровами на зиму запастися, і пліт підлатати, і, і, і … Ех, та що там говорити. Ледве животіє.

Йде чоловік та мало не плаче. А край дороги, на горбочку, сидить старий, зовсім сивий – і борода, і волосся. Сам у білій довгій сорочці, у білих полотняних штанях.

– Дай Боже щастя, діду!

– Дай Боже і тобі, – відповідає старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

– А до якого вам, діду? – питає Степан. – Бо ви якраз між двома селами. Я йду з Горливців та до Медівки. А вам куди? Може, разом підемо?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчого села, мо’, люди добрі нагодують.

Скинув Степан лантух з глиною зі спини. Зітхнув тяжко. І хоч сам не дуже мав що їсти, та стало йому шкода старого. Заліз собі за пазуху і витяг клуночок з обідом, який йому дала господиня для перекусу в дорозі, – кусень сала та хліба.

– Дякую тобі, чоловіче добрий, – радісно вигукнув старий та й заходився той хліб із салом наминати.

Видно, і справді голодний, подумав Степан, і вже не шкода було йому ані сала, ані хліба, хоч знав: тепер доведеться ставати до роботи голодним.

Степан гірко посміхнувся, закинув собі лантух на плечі:

– Бувайте здорові, діду! Мені час. Робота не жде. А мо’, нам по дорозі та підете зі мною?

– Ні-ні! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Дякую. А скажи мені, чоловіче, що тобі от зараз, цієї миті, найдужче для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан і вже хотів серйозно відповісти, що грошей і хату нову, та вирішив віджартуватися: – Та не багато: коня та воза, щоб лантух на спині важкий не тягати.

– Хай Бог береже тебе, Степане! Нехай так воно станеться, – щиро проказав старий, і вони розійшлися. Кожен помандрував своєю дорогою.

Степан не встиг зробити і десяти кроків, як пригадав, що точно не казав старому свого імені. Зацікавлений відкриттям, зупинився, обернувся. Та старий наче здимів. «От же ж меткий дідусь, хоч так з вигляду і не скажеш», – подумав Степан і рушив далі.

Степан добре попрацював, і коли прийшов час платні, то господар його несподівано щедро нагородив. Дав йому за роботу коня та воза … Здивуванню Степана не було меж, і вже вдома наступного дня він згадав про свою розмову зі старим на дорозі. Та, напевне, то була випадковість …