Микола Зарудний - Гілея

Кортунов, наблизившись до генерала, перейшов на стройовий крок, але відрапортувати йому не вдалося, бо Чоботар ляснув себе по нозі широкою долонею, вигукнув щось схоже на «матері його ковінька», обняв Івана, потім відштовхнув од себе і знову обняв:

— Лідко-мамко! — гукнув генерал. — Ваня з’явився.

З кімнати вибігла маленька жінка, обняла Івана, поцілувала й заплакала:

— А мого ж Дмитрика нема, Ваню...

— Лідо, я буду сердитися, — пригрозив Чоботар, і ця фраза, видно, щось для них означала, бо Лідія Миколаївна витерла сльози й осміхнулася.

— Не буду, Дмитре... Заходьте, Сергію, прошу, — звернулася до майора.

— Запрошують, — промовив генерал, помітивши нерішучість на обличчі Кортунова.

— Дорогу дамам, товариші офіцери, — запросив генерал Марту, вклонившись.

— Це, певно, твоя дружина, Ваню? — запитала Лідія Миколаївна, кивнувши на Марту. — Красуня.

— Ні, Лідіє Миколаївно, друг. Марта. Ми на Овечому працюємо з нею.

У невеличкій кімнаті, де був накритий стіл, Іван побачив на стіні фотографію молодого льотчика. Це був син Чоботаря, який загинув над Варшавою в сорок четвертому.

Лідія Миколаївна, маленька, рухлива, розсаджувала гостей і чимось нагадувала Іванові матір. Вона всю війну прослужила разом з Дмитром Корнійовичем у штабі з'єднання. Льотчики любили її і називали поза очі, як і Чоботар, «Лідкою-мамкою».

Марта сиділа на краєчку стільця, поклавши руки на коліна, наче в тумані. Біла накрохмалена скатерка, кришталеві чарки й графини, блискучі виделки і ножі, що лежали біля прозорих тарілочок, — усе це було таким незначним, що вона боялася й доторкнутися до чогось. Уже дзвеніли чарки і виделки, а Марта й не поворухнулася.

— Це нікуди не годиться, кавалери! — голосно сказала Лідія Миколаївна. — Ви за своїми спогадами забули про Марту!

Винуватий, — сказав генерал і переніс свого стільця до Марти. — Сьогодні я ваш кавалер, Марто. Згода ?

— Згода, — посміхнулася Марта, відчувши неприховане тепло в словах генерала.

— Я пропоную, — підвівся з-за столу Чоботар, а за ним і гості, — випити за нашу зустріч...

* * *

Машина уже була заправлена, Льонька нервувався:

— Мені ще ж сто кілометрів пиляти, а вони чаї розпивають.

— А може, тушонку їдять, — ковтнув слину Парамон. — Видать, є-е-е в генерала тушонка...

— У генерала все є, — відповів Льонька. — Стало і коньяк... Ти пив коли-небудь коньяк, Парамоне?

— Я все, що тільки наливається в пляшки на білому світі, пив, — сказав Парамон. — Візьми, к приміру, вино угорське, французьке або турецьке...

— Де ж ти пив турецьке? — розсміявся Льонька.

— Ну, швейцарське чи англійське, — провадив далі Парамон. — Смак — один: або кисле, аж зашпори заходять, або солодке, аж губи злипаються. А нічого ж смачнішого нема за нашу біленьку... Вернешся з бою, наллє тобі старшина кварточку... і вона тобі й солоденька, й гіркенька, і своїм духом віддає... А того вина трофейного хоч із відро вип’єш, то ніякого тобі задоволення душевного, тільки те й робиш, що бігаєш... А нашої смикнеш — тепло стане, село своє згадаєш, людей або на пісню тебе поведе... Я любив співати...

— Піду подзвоню, — вирішив Льонька. — Не можу я більше чекати.

— Не йди, Льонько, — порадив Парамон. — Це ж друзі бойові зустрілися, льотчики... Подзвониш, а тебе генерал... на губу посадить.

— А я шофер цивільний, — заперечив Льонька. — Коли я у формі, то може мене не тільки генерал, а й старшина на добу запроторити, а коли я ось у цій куфайці, то я старшину можу, як ти кажеш, куди завгодно поперти, а з генералом за ручку...

— Мабуть, тушонку їдять, — зітхнув Парамон. — От люблю тушонку! Оце колись, як розживуся на порося, то нароблю собі... Приїзди, Льонько, на тушонку до мене... Воно і шкварка смачна, якщо підсмажити та часником притрусити.

— А я реберця люблю, — розкрив таємницю Льонька. — Все віддам за смажені свинячі реберця... Моя сестричка як насмажить, то... Думаю я, Парамоне, — сказав Льонька, — що не в цьому їдлі щастя. Чоловік повинен бути не свинею, а чоловіком.

— Воно конешно, — погодився Парамон, — але якщо я, к приміру, наїдений, а не так, як оце зараз, у мене живіт підтягло, то я і в атаку можу, і на роботу, і на молодицю подивлюся... От приїдеш до мене, коли я тушонки нароблю, тоді скажеш.

— Я й завтра можу приїхати, — сказав Льонька, — якщо тебе не застану, то жінку твою...

— Хитрий, — скручував цигарку Парамон. — Нема в мене жінки... Сам живу, як борсук... Перед війною померла... Поховав та й на війну... Гарна вона в мене була... А тепер — сам... Оце, мабуть, плюну я на оцю Іванову лісову затію та й поїду кудись... Заб’ю вікна та й поїду... Жалко буде, бо я чоловік степовий, але поїду...