* * *
Іван помітив переміну в настрої Мірошника, коли той сідав у машину, але спитати, в чому річ, не наважився, мало що може зіпсувати настрій секретареві райкому.
— Я біля тієї могили зійду, Романе Олексійовичу, — сказав Іван, показуючи на порослий чагарником курган.
— Вдома давно був? — спитав Мірошник.
— Давно.
— А з Яринкою в тебе як?
— Ніяк.
— Не захотіла їхати з тобою?
— Не захотіла, Романе Олексійовичу...
— Співчуваю...
— Мені пора, — потиснув руку Мірошнику Іван.
Шофер загальмував.
— Колись навідаюсь до тебе, — пообіцяв Мірошник.
— Людьми пособіть нам, — нагадав ще раз Іван.
— Подумаємо, Іване Трифоновичу. Давай, Мишко, — наказав Мірошник шоферу.
Кілометрів зо два від могили шофер помітив синю бідарку і здоровенного міліціонера, що розмахував руками, кличучи на допомогу. Під’їхали. Побачивши Мірошника, Милентій Магур виструнчився й приклав руку до козирка:
— Скат спустив, товаришу Мірошник, — доповів міліціонер, — з вашого дозволу, прошу насоса.
— Будь ласка, — відповів Мірошник. — Куди їдете?
— Доставляю заарештовану, товаришу секретар! — Милентій показав на згорблену постать.
Мірошник вийшов з машини, хотілося йому побачити цю заарештовану.
— Звідки ви? — запитав Мірошник.
— Із Семидолів, — десь у складках хустки заплуталася відповідь.
— Що ж ти натворила?
— Нічого, — відповіла Настуня, доправляючи хустку.
На Мірошника дивилися трохи злякані великі сині очі. Десь він уже бачив ці очі, подумав Мірошник, наближаючись до дівчини. Здається, на баштані весною.
— Як твоє прізвище?
— Сторожук, — з готовністю відповів Милентій, пораючись біля колеса. — Заарештована за розкрадання пшениці в кількості чотирьох кілограмів, товаришу секретар.
— Я нічого не крала! — кинула у відповідь дівчина, зіскочивши з бідарки, і пішла.
— Не положено! — вигукнув Милентій, але Мірошник порухом руки заспокоїв його.
Дівчина відійшла кілька метрів і зупинилася. Мірошник зрозумів, що їй було просто соромно перед ним. Повільно він підійшов до дівчини. Навіть старий кожушок не міг приховати її стрункого стану. «Красива ж яка», — подумав Мірошник.
— Що ж сталося в тебе? — Дівчина мовчала. — Твій батько — Ілько Сторожук?
— Так.
— Ми знайомі... Що ж сталося? — запитав ще раз. — Як тебе звуть?
— Настуня, — назвала своє звичне ймення.
— Ти справді взяла пшеницю, Настуню?
— Ні.
— Тоді чому ж тебе... везуть?
Нікому не розповіла б Настуня правди, а тут сказала, їй не хотілося, щоб цей молодий секретар райкому, якого вона не раз бачила в селі, який знає її батька, подумав, що вона взяла ту пшеницю. Вона зараз була готова крикнути на весь світ, що то неправда, щоб захистити свою честь.
— Ми з мамою працювали на складі, зерно чистили, — дивлячись кудись у степ, розповідала Настуня. — І мама взяла в торбинку пшениці... Я тільки вдома побачила... Хотіла віднести, але прийшов Кирило Швайка з комірником і написали акта... Вони забрала пшеницю, а потім прийшли знову і сказали, що маму будуть судити. Потім прийшов батько і вдарив маму батогом... за те, що вона його зганьбила... Коли прислали виконавця по маму, то я сказала в сільраді, що то я взяла пшеницю, і Швайка переписав акта... Тепер мене везуть...
— Навіщо ж ти на себе наговорила?
— А хто ж дасть раду дітям, як маму заберуть? — розважливо сказала Настуня.
— Скільки ж у вас дітей?
— Зі мною шестеро...
Милентій був украй здивований, коли побачив, що секретар райкому допоміг дівчині сісти в машину, а йому сказав:
— Це непорозуміння, товаришу міліціонер. Я сам розберуся, а ви можете бути вільні.
Машина рушила. Милентій вмостився на сидінні бідарки, знизав плечима і сказав коневі:
— Додому.
«Вчора ми покладали вінки на могилу наших солдатів. Мені було дуже сумно. У нас на хуторі нема кладовища. Я сказала дівчатам, а вони не вірять. І вчителька не повірила і сказала, що кладовища нема тільки там, де живуть безсмертні люди... Чому вони не вірять, що у нас нема кладовища?»
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
Нарешті пальто було пошите. Ольвіопільський кравець божився, що такого пальта нема ні в кого в усьому районі. А як пошите? Хоч на виставку. Данило стояв перед кравцем і слухняно повертався на всі боки. А з дзеркала дивився якийсь незнайомий парубок і щасливо усміхався Данилові. На радощах Данило дав кравцеві зверх плати кілька карбованців, літр горілки і добрячий шматок сала. Зворушений такою щедрістю клієнта, кравець віддав решту сукна, що лишилося після розкрою, і два запасних гудзики.
Читать дальше