Микола Зарудний - Гілея

— Спасибі.

— Тебе Іваном звати? — поцікавилася Ольга.

— Іваном.

— Іваном звати, — голосно сказала Ольга мешканцям Овечого, які вже зібралися тут.

Марта відчинила двері, пропустивши вперед Івана. Кімнатка була невеличка, але затишна.

На вікнах вишивані рушники, на стінах — карточки, залізне вузьке ліжко, старенький столик та довга лава — оце й усі меблі.

— Подобається тобі? — запитала Марта. — А ми там будемо жити, — показала на двері, що вели до сусідньої кімнати.

— Я вам дуже вдячний, — усміхнувся Іван.

— Каже: «Я вам дуже вдячний», — передавала Іванові слова, заглядаючи у вікно, Ганна. — По хаті ходить... Сміється... Веселий солдат у тебе на постої буде, Ольго... Жонатий?

— Хто його знає...

— Вони як з дому вириваються, то всі нежонаті, — промовила Марина.

— Спасибі вам, — подякував Іван Ользі, вийшовши на ганок. — Тепер буде у нас контора лісництва...

— Нам аби контора, — розсміявся Матвій, — а гроші будуть. Ферштеєн?

— Що ж, давайте знайомитися, — сказав Іван.

Ганна взяла на себе цю місію:

— З моїм Матвієм та з Парамоном ти вже познайомився в степу, а то мій син Максим, дуже до науки беручкий, всі книжки перечитав з Мартою, — щаслива усмішка промайнула на обличчі Ганни. — Оце Ольга, твоя господиня, а то батько її — Опанас Григорович, а це Марина Гомон, вдова бідна. Дівчинка — Ганнуся, то від покійного Андрія, а хлопчик — Юрко — від казаха...

— Ганно, навіщо ти їм оце розказуєш? — перебила Марина.

— Не сьогодні взнає, то завтра, — відказала Ганна. — Був тут у нас один казах з полонених — Берик звався, Джусуєв, то з рік у Марини в приймах жив... А як наші звільнили область, то знову на фронт пішов і... нема... Казашеня сиротою росте... А це наша Марта, — показала на дівчину, що саме вийшла з хати. — Рік будеш по степу їздити — кращої не зустрінеш.

— Бачу, — промовив Іван.

— Сьогодні вона іменинниця в мене, — похвалилася Ольга, показуючи на зарубки. — Бачиш, вісімнадцять...

— Поздоровляю! — Іван хотів потиснути руку Марті, але вона не подала.

— Оце і всі наші, — сказала Ганна. — А мене Ганною звуть... А тебе запитати можна?

— Питайте, Ганно.

— Скажи правду, чи жонатий, га?

— Ні.

— Як не брешеш, то добре, — вирішила Ганна. — У нас є до кого й сватів засилати...

— Так нікому, — скрушно похитала головою Марина, — один жених на весь хутір, — кивнула на Максима.

— Ще в колодочки не вбився, — зауважив Парамон.

— Поздоровляю вас, Ольго, з іменинницею. Є у мене і подарунок для неї, — сказав Іван, розгортаючи брезент. — Принеси-но, Максиме, лопату.

Іван вийняв із згортка дві метрові ялинки і подав Марті.

— Дякую, — загорілися радісно Мартині очі. — Я таких ще не бачила.

Іван швидко викопав дві глибокі ямки, і вони з Мартою посадили ялинки біля ганку, потім полили водою.

Ольга з молодицями заходилася готувати вечерю. Переморгнувшись, кудись щезли Матвій і Парамон, а Марта все стояла біля своїх ялинок...

Стіл накрили на подвір’ї під хатою, Матвій приніс пляшку горілки і поналивав у чарки. Прийшов і Парамон, з підозріло настовбурченими кишенями.

— Вибачайте, — промовила Ольга. — Чим багаті, тим і раді.

Якби мала, то хіба так частувала б Ольга своїх гостей? Принесла все, що було в хаті: бринзу, цибулю, спряжила яєчню та миску картоплі. Замість хліба — черстві підпалки — вже й забули на хуторі, як той хліб печуть.

Іван зайшов до хати і виніс велику пухку паляницю — мати спекла на дорогу. Брали набожно її в руки, розглядали, нюхали, прицмокували язиками.

— Як сонце...

— І живуть десь люди!

— Аж їсти жалко...

— На те він хліб, щоб їсти...

— Мамо, дай мені шматочок...

— Сідайте вже, — припрошувала Ольга.

— Вип’ємо за Марту, — сказав Іван.

— Щоб щаслива була та здорова.

— Дай боже!

Чарка в Мартиній руці тремтіла. Вперше отак пили за неї, зичили щастя і здоров’я. Марті було радісно, що заради неї зібралися за цим столом хуторяни і що вони посміхалися їй, забувши про свої турботи і печалі. Зараз навіть Парамон здавався Марті гарним. Марта відчула на собі погляд Івана, але подивитися на нього не насмілилась. Краєчком ока бачила тільки його руку з гранчастою чаркою.

Підвівся з-за столу дід Опанас. Високий, худий, з сивим волоссям, що спадало йому на плечі, він, здалося Марті, був схожий на святого, що висів на покуті в хаті. Святий в одній руці тримав чашу, в другій посох; дід Опанас теж тримав у одній руці чарку, а другою спирався на гирлигу. За спиною святого паслися в голубій далині вівці. Отари діда Опанаса скубли вижухлу траву в степу. Святий теж був старий, як і дід, тільки червонощокий і пишний. Видно, що не переробився.