Ґео Шкурупій - Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка

«Звідки таке захоплення цією дівчиною в цього байбака? — не розумів Тургєнєв. — Дівчина, як дівчина, нічого особливого, щоб так прямолінійно виявляти своє почуття: Можна подумати, що він справді закохався в цю покоївку! Яка нісенітниця!..»

Поки гості виявляли своє захоплення, Ликера, бачачи незадоволені погляди Варвари Яковівни, вибігла до коридору. Тут її не з меншим захопленням упіймав у свої обійми рябенький льокай і м’яко притиснув до стінки в напівтемному коридорі.

— Пани прямо подуріли! — шепотіла Ликера, вивертаючись з сміливих обіймів служки. — Особливо той лисий, вусатий дідок... Такі ахи й охи!.. Невже, я така красуня, Іване?..

— О, ти чарівна, Луцько! — шепотів розпалений служка, ще сміливіше притискаючи Ликеру.

— Пусти, Іване!.. Геть!.. — викрутилась Ликера з його обіймів.

— А ти краще подивись, що я тобі приніс! — почав наступ служка з другого боку, бачачи, що його особисті чари не впливають і, витягаючи з кишені загорнуту в папір смажену дичину.

— Це потім, потім! — зашепотіла Ликера, ласкаво дозволяючи завзятому зальотникові знову обійняти себе й поцілувати в щоку.

— Треба бігти прислуговувати панам! Пані розсердяться.

І вона знову вбігла до кімнати, залишивши зідхати служку в напівтемному коридорі.

Тургєнєв знову говорив про надзвичайно темні й незрозумілі інстинкти простого народу, говорив про незрозумілі почуття, що керують вчинками окремих представників селянської маси, що йому з ними доводилось зустрічатись.

— Це тому, що ви належите до великосвітського кола людей, — говорив Макаров, — от Тарасові Григоровичу, як справжньому синові свого народу, він не здається таким незрозумілим. А проте й він часто не розуміє...

— Коли живеш з людьми віч-на-віч, коли входиш у саму їх гущу, тоді не може бути й мови про незрозуміле, але коли одірваний, як тепер я, — заговорив Шевченко, — втрачаєш звички, втрачаєш нитки, що тебе з’єднували...

Розмова поволі перейшла на інші теми. Вечір скінчився традиційними співами українських пісень. Співав сам Шевченко, співали й хором. Пісня на мить з’єднувала людей, що були одірвані від своєї землі, як пісня морського екіпажу з’єднує його з таверною найулюбленішого порту.

Фізична краса жінки, виплекана уявою Шевченка, завжди мала однакові принади. Варто подивитись на портрети, що їх він писав зі знайомих жінок, і одразу впадає в око, що тип жінки Шевченка має біле обличчя й трохи крупну жіночу постать та однаковий розріз очей, що надають обличчям дивовижної подібности. Чорні, іноді карі, великі очі й чорні шнурочком брови так подобались поетові, що він вважав їх за неодмінну приналежність жіночої краси. Жінка, що подобалась Шевченкові, мусіла бути жвава й пристрасна, щоб під нею земля горіла на три сажні. Високий, гнучкий стан, скромність, правдивість і сердечна доброта сполучались в уяві Шевченка, як безперечні ознаки зовнішньої й моральної жіночої краси.

Найсвітлішою плямою в пам’яті кожної людини лишається її перше кохання. Дитяче кохання, що має в собі море невинности, теплоти й соняшної ясности, завжди приваблює дорослих людей, а особливо творчість великих поетів. Майже нема жодного поета, щоб не присвятив кількох рядків своєї творчости світлому коханню дитинства. У багатьох світових поетів дитяче кохання зв’язується з найкращими спогадами життя. Приклади кохання в ранньому дитинстві великих поетів Данта, Байрона, Гюґа лише доводять, що для всієї людськости спогади з дитячих років несуть з собою світлі моменти буття.

Своє перше дитяче кохання, стилізоване у відомому вірші, Шевченко згадував з великою насолодою й у часи старости. В одміну від кохання інших поетів, до Шевченкового кохання завжди домішується безрадісний соціяльний мотив, що знижував світлість спогадів з раннього дитинства. Цей мотив скривдженої жінки з простого народу просякає всю його творчість, епізод з дитинства та часті побутові, соціяльні випадки, що їх спостерігав Шевченко, вплинули так на освітлення жіночої долі простого народу.

Перше кохання Шевченка стосується до того часу, коли вмерла його мати, коли йому було щось дев’ять років.

В цьому віці він мав подругою серця кучеряву Оксану, з якою ріс разом і з якою його мати, милуючись на дітей, хтіла колись одружити Тараса. Одного разу, коли він пас вівці, йому стало так гірко без матері серед чужих людей у важкій роботі, що він заплакав. Дівчинка Оксана, що працювала поблизу, почула, що він плаче, підійшла й поцілувала його, втираючи сльози. Від цього поцілунку проясніло в серці дитини й вони вже разом погнали до води чужі ягнята, посміхаючись сонцеві, ланам і садам.