Ґео Шкурупій - Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка

— Ви ж чуєте самі, Варваро Яковівно, як ваші земляки доводять, що вище за малоросійське плем’я нема нічого в світі й що особливо ми, великороси, нікчемні, а ми, великороси, сміємося собі в бороду й думаємо: хай собі дітки тішаться поки молоді!..

— Це все та ж відома барська логіка, — сказав Костомаров, — її можна впізнати за три верстви! Ви ж самі напосілися на нас, що в нас література наївна й примітивна, а тепер ще обвинувачуєте, що ми без пошани ставимось до великоросів. На нашу думку, великоруський нарід так само, як і український, потребує рівноправства!

— Я згоден з цим, — зовсім несподівано закінчуючи цю суперечку відповів Тургєнєв. — Навіть деякі зустрічі збудили в мені гарячі симпатії до малоросів! Єдине, що не подобається мені в вас, — це те, що ви скрізь висуваєте свій лібералізм не тільки як ознаку доброго тону, а як радикальну програму!..

Представникові передової групи російського дворянства — Тургєнєву важко було миритися з поглядами знайомих українців, але лібералізм, що набував ширших ознак за звичайну чергову моду, поволі впливав на талановиту й чутливу його натуру. Тургєнєв, бачачи зовнішню грубоватість та неаристократичність своїх знайомих, несамохіть відчував у них ідейну твердість і гарячі пориви, що викупляли відсутність великосвітського лоску. Як звисока поблажливо не ставився Тургєнєв до українців, але це знайомство знайшло собі відгук в його творчості.

До Шевченка він ставився трохи неуважно. Вигляд Шевченка, що мав на собі сліди салдатської муштри, викликав у Тургєнєва дивну думку про малокультурність Шевченка, про його дикість та самолюбство, хоч останньому Тургєнєв з якоїсь причини надавав великого значення. На його думку, без цього самолюбства, без віри в свої сили, Шевченко загинув би в своєму Закаспійському засланні. Але Тургєнєв безперечно помилявся, він забував, що Шевченко вийшов з простого народу й що він змалку звик до поганого життя, до знущань, що Шевченко був загартований і тілом і серцем, яке живили гарячі ідеї та поривання, що могли перенести вогонь будь-яких іспитів.

Зі свого боку Шевченко завжди любив товариство розумних і культурних людей і, звикнувши до проявів самодурства і барства, він часто прощав це людям, що в них воно виявлялось головним чином у словах. Він ненавидів справжнє халуйство поміщиків, коли вони дозволяли собі знущатися з своїх кріпаків, як ненавидів і льокайську обмеженість деяких послужливих ренегатів-українців. І український і російський поміщик був для нього лише пан, що хоче вислужитись і заробити на шаленій експлуатації кріпака.

Варвара Яковівна Карташевська, помітивши, що суперечка втратила свою гарячковість і гострість, запросила гостей до столу.

Варвара Яковівна, з якою познайомив Шевченка Григорій Ґалаґан, була рідна сестра Миколи Яковича Макарова, найкращого Шевченкового приятеля. Карташевські були майже за рідну сім’ю Шевченкові останніми роками після заслання. Він бував у них майже щодня й написав портрета дочки Варвари Яковівни — Наді.

За столом розмова перейшла на мирніші теми. Тургєнєв, що був завзятий мисливець, одразу перейшов на улюблену тему про полювання, посипались анекдоти й спогади, що більше личили черговій вечері літераторів, яким розмова на літературні теми часто добре набридала.

— Я помітив, — говорив Макаров, — що старі анекдоти можуть жити від Адама й Єви! Я готовий платити по кілька карбованців за нову анекдоту і нещадно бити тих, хто завжди намагається розповісти старої, відкриваючи її, як Колумб Америку. Проти людей, що оповідають старих анекдот, я видав би закона, щоб їх негайно виселяли до ескімосів. Лише там вони могли б мати успіх!..

— Чи це не проти наших анекдот, Миколо Яковичу, ви виголосили цю промову? — спитав Костомаров.

— Але ви помітили, мабуть, — зауважив Тургєнєв, — що навіть старі, всім відомі вже анекдоти й ті завжди викликають сміх?..

— Це сміються задля ввічливости, — сказав Шевченко, — щоб заохотити оповідача!.. У мене оповідачі анекдот завжди викликали не сміх, а сльози!..

— Я ж казав, що ви дуже чутлива натура, Тарасе Григоровичу, — сказав Тургєнєв, відкидаючи з чола волосся, — але я з охотою послухаю Миколу Яковича!..

— Це мені сьогодні один знайомий, — продовжував Макаров, — розповів стару історію, що приписується Тарасові Григоровичу, коли ще він був молодий...

— Ну, ви з мене зробите, я бачу, справжнього діда! —зауважив Шевченко.

— Ач, який молодий гульвіса, ще ображається! — засміявся Костомаров.