Павло Загребельний - Добрий диявол

Греки сміялися до Яковенка ще звабливіше й охочіше, але він набурмосився після випадку з розчавленими помаранчами і ходив коло трапа, обминаючи тепер жовтаві кульки, тільки іноді, коли вже занадто настирливо підкочувалися вони під ноги, відджунював носком чобота, і вони знов летіли в море і плавали там, мов рятівні кола незвіданих надій команди чотирикутного здоровила... Чого йому треба було від Яковенка? На що сподівався? Розповідати за морем про наївного хлопця, який роззявляв рота на все небачене? Хотів купити дружбу за дрібниці? Дрібна дружба, нащо вона Яковенку?

А помаранчі пливли й пливли на причал. Яскраві сонця на картонних ящиках змагалися з сонцем у небі. Кричали з височини ламані літери своє незмінне: Еллада, Еллада, Еллада! Роздиралися сяк-так почеплені коробки, і помаранчі порощали мало не на голову Яковенкові...

Що йому помаранчі, як він жив спогадами про яблука з садів своєї землі! І про жіночі руки, які витирають яблука до блиску і подають тобі... Яблука і поцілунки... Поцілунки, мов яблука, і яблука, неначе поцілунки... Іноді він заплющував очі і всміхався. А ті стежили за ним пильно, стежили, мабуть, і так, що Яковенко не міг зауважити. Хтось невидимий точно вимірював спади й кульмінації в настрої Яковенка, вміло читав на юнацькому лиці все, що діялося в серці у хлопця... І дзвін ударив саме тоді, коли наспів час, саме той час... Бом-м! Дзвони завжди дзвонять самі. Ніколи не бачиш, хто в них б'є. Якби справді існував безплотний дух, то мав би він жити саме в дзвонах, бо ніколи ніхто не бачить дзвонарів і не знає, чи є вони насправді, чи їх немає, а є дух дзвонів... Дзвін ударив угорі на судні — бом-м-дзень! І Яковенко задер голову, щоб побачити, де той дзвін і хто дзвонить... Не побачив... Ну, що ж, скількись там годин... На судні має бути порядок... Завжди видзвонюють години. Трохи не по-сухопутному, але однаково... І зненацька: куку!

Звідки воно? Шукав дзвін, а побачив... Тонка рука махнула йому з хаосу палубних надбудов, тонка дівоча рука махнула так привітно і мило. Невже йому? І звідки їй взятися?

Куку!

Летіло, падало донизу по крутих сходах, вив'юнювалося з лабіринтів складних переходів, біліло платтям, зблискувало очима, плело живу мозаїку дівочого тіла: довга гнучка шия, крилаті руки богині перемоги, міцні ноги, як у молодої олениці.

Куку!

Бігла по палубі просто перед очима в Яковенка! Вся — в профіль, рветься вперед, летить, ріже простір. А в стегнах — мовби зламана, трохи нахилена вперед, і в місці зламу твориться кут, заспокійливий, лагідний, бентежно спокусливий. Не було плавності в її рухові, хода її розбивалася на уламки, і він теж не міг ніяк зібрати її всю в своєму погляді, мав у собі наче серію моментальних знімків, на яких відбито кожен її рух. Фіксував підсвідомо, як фотограф, що знімає балерину, або фоторепортер — катастрофу. І сам був близький до катастрофи. Такий близький, що навіть не помітив, як слідом за дівчиною котиться чотирикутний молодик, у нейлоновій безрукавці, у коротеньких шортах, вдоволений і розпромінений.

Міцні ноги вдарили каблуками босоніжок по східцях трапа. Трах-трах-трах! Ноги молодої олениці з сталевими ратичками. Ніщо не витримає ударів. Кам'яні підлоги тисячолітніх соборів зрешечені ударами жіночих каблуків. Трах! Трах! Зрешечений мармур, зрешечений граніт, а чоловічі серця? Трах-трах!

Вона витрахкувала по трапу, котилася на Яковенка, мов солодке лихо. Він закам'янів. Не шукав сили, щоб примусити бігти свої неслухняні ноги. О, знайдися, сило, о, знайдись!

Вона виникла перед ним, ніби закам'яніла летючість. Не рухалась, але вся була в русі, в польоті, в падінні. Падала на нього, і в Яковенка йшла обертом голова. І земля тряслася, і море вихлюпувалося на берег, і...

Вона швидко щось проговорила, але нічого не чув, нічого не розумів, почув тільки слово: Єлена. Єдине, мабуть, що міг розібрати. Мовчав, та вона й не ждала відповіді, знов щось проговорила, швидко, ніби стріляла в нього словами, і ще, мабуть, говорила довго-довго і багато, але він не чув, і стояла навпроти нього, віючи чарами дівочого тіла, стояла хвилину чи годину,— він не зауважив од розгубленості,— хилилася й хилилася на нього, а він лякливо відступав, але то йому лише здавалося, бо вона потім таки впала на нього, простягла тонкі руки, він відчув її пахощі, її дихання, побачив її розхилені уста, перловий зблиск зубів, і в останню мить усе-таки наставив їй проти плечей свої мало не сталеві міцні руки і не пустив далі...