Виталий Петлёванный - Гуляйгора

Він зиркнув повз неї у сусідський двір, чи немає там свідків їхньої розмови, кивнув Надійці.

— Чого тобі?

Квочка з курчатами теж пішла слідом за Надією.

— Що це за цятки у тебе на обличчі? Нова мода? — уважно приглядався до сестри.

— Де саме? — здивувалася.

— Ось тут і тут, — тикає він пальцем у щоку, в чоло. — Уся в сажі, як мара.

— Може бути. З печі молоко витягала. — Надія послинила кінчик хустинки, почала витиратися.

— Ну й диво з тебе — тільки розвозькала. Цеглиною терти доведеться, і то навряд чи допоможе.

Квапливо висипавши курчатам просо, сердито глянула на Павла: зрозуміла — брат жартує, ніякої сажі нема.

— Ага, он ми які! — насупилася і побігла до хати. За хвилину шафа була замкнена, а ключ сховано у запічку. — Вибирай, братику: або мий шию, або підеш на вулицю у спецівці,— стояла перед ним, поблискуючи лукаво чорними очима. — Сорочку перу тобі я, то мусиш слухатися. До речі, заодно вимиєш і голову. А то чуб — як дряпак.

Павло не став сперечатися, всміхнувся примирливо і пішов до печі. Підчепив рогачем здоровенний баняк, але зробив це не дуже вміло, і вода приснула на гарячу черінь. Надія забрала в нього рогач, ловко, немов граючись, підхопила баняк, пересунула на край припічка. Виполоскала гарячою водою балію.

— Забула, що я не люблю так умиватися? Зливатимеш мені.

— Як добре попросиш…

Лесин батько — головний кондуктор кур'єрських поїздів. Четверо синів у Дениса Лісового, а донька одна. Живе на хуторі. Садиба Лесина — у виярку, з вулиці хата в один поверх, а з двору — на два, З трьох боків хутірець оточений лісом, з четвертого в'ється дорога повз глинище. Як дощ — слизько, зате в суху погоду накочена, аж блищить. Звідси до центру сільського де й магазин, і сільрада, і церква, і сельбуд, не близько, а до залізниці — ще далі. Літом і зимою ходять хуторяни на роз'їзд, а далі поїздом їдуть до невеличкої станції Левада. Звідти гримкотливий трамвай розвозить кожного на роботу: на Харківський паровозобудівний на «Світло шахтаря», на тракторний або на «Червону нитку». Одне слово — живе на хуторі робітничий клас. Само собою — у кожного город, корівчина, порося, На схилах попід лісом — нічийні землі. На них випаси і сіножаті. Дрова не куповані. Лісникує своя, хутірська людина. Хати у всіх міцні, на дві половини, більшість під бляхою. Паркани високі, ворота з дашками. Здавна повелося: дочок хуторяни віддають заміж і на інші кутки, і в сусідні села, а синам такої волі нема. Шукай собі, козаче, жінку де хочеш, хоч за Морем, а вези додому, до своїх. Щоб не було роду переводу.

Павло добре вчився, і це його здружило з кращими ученицями Зіною і Лесею, дарма що батьки їхні між собою не зналися. Часом заливав горе своє інвалідське Павлів батько, тому й цуралися його статечні господарі. У ті часи, коли ще тільки створювалося товариство суспільного обробітку землі, колишнього солдата двох воєн — царської і громадянської — запрошували, бувало, виступити «від бідняків». Але Іван Михайлович Чепель уперто тупав кованою дерев'яною ногою, аж підлога двигтіла, і, виходячи наперед, заявляв:

— Я єсть комнезам, а не бідняк. Які можуть нині бути бідняки у совєцької власті.

Павлові було п'ятнадцять років, коли))раптово померла Зіна Нечипуренко. Це сталося наприкінці березня, тільки-но вкрилися зеленими котиками верби. Вся школа ламала гілки на вінки для Зіни. Павло був тоді поруч із Лесею, бачив, як плакала вона, не соромлячись ні його, ні вчительки Августини Петрівни. Він перший, здається, помітив, як, нахилившись, щоб кинути грудочку у свіжу могилу, втратила Леся свідомість, і не дав їй упасти. Отоді, мабуть, усе й почалося… А може, й раніше. Може, ш;е в шкільному драмгуртку. Зовні вона дуже нагадувала дівчину з «Лісової пісні», котру бачив він в ілюстрованій книжці Лесі Українки.

Отож надумав Павло відшукати собі в інших краях свою долю, здобути освіту й професію, а вже потім повернутися сюди, в Гуляйгору. І щоб усі дивилися на нього і на Лесю із заздрістю. Так, як дивилася молодь на Василя Карамушка, коли той по кількох роках служби в армії приїхав з наганом при боці, з «кубиками» в петлицях. Як зустріли Миколу Омельченка, льотчика, що заслужив навіть орден, чи Сашка Мешкова, того, що трохи накульгував з дитинства, а повернувся з далеких мандрів кіномеханіком і взяв за жінку кращу на Сторожівському кутку дівчину. Усі вони ніби за тим тільки й поверталися, щоб вибрати собі котрусь із дівчат, які підросли без них. Не встигли батьки й матері на дочок налюбуватися, а ті їм: прощавайте, мамо й тату! Прощавай, Гуляйгора! І не стало в Морозівці Полі, на Сторожівці Віри, на Саржаній Криниці Насті. Ось так колись і він, Павло, рішуче переступить поріг Лесиної хати і скаже: «Вибирай! Лишатися тобі з батьком-кондуктором, який дідьком на мене дивиться, чи підеш за мною куди покличу».