Михайло Стельмах - Щедрий вечір

― Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.

― То бідність наша ув'язує! ― гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ― Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?

Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.

― Ось тобі від мене.

― Може, не треба? ― засумнівався я.

― Чого це не треба? Пиши на здоров'я.

Я засміявся.

― Ти чого хихоньки справляєш? ― під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.

― Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ― не чув.

― Іще почуєш, ― маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.

― Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?

― Політграмота.

― Політграмота? Це ж про що?

― Як тобі сказати? ― зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. ― Ось космографія ― це наука про те, що робиться на небі, а політграмота ― що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, ― дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.

Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.

― Везе ж декому, ― заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: ― І що то за штука ― політграмота? Знаєш, чи де там?

― То чом не знаю? ― відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: ― Є дві найвищі науки ― космографія і політграмота...

― Чим же вона найвища?

― Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.

Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.

― Михайлику, це ти?! ― дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.

― І ти вже прийшла до школи? ― не знаю, що сказати їй.

― Я перша прийшла, ― і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. ― Все боялася, щоб не спізнитися.

― А може, ти хотіла всім сережки показати?

― Безсовісний, ― відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: ― Я тобі щось принесла. Знаєш що?

― Звідки мені знати.

Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".

― Ти чого? ― одразу накостричився я.

― Бо щось знаю, ― хитро дивиться на мене й Любу. ― От розкажу всім хлопцям.

― Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? ― скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. ― Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:

― Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.

― Пусти! ― раптом заскиглив Цибуля. ― Он розчавиш перо.

― А набріхувати будеш?

― Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.

Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?

Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:

― Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, ― я зараз! ― Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. ― Здогадався, що в мене?

― Де там.

― Дивись! ― і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. ― Це твої.

― Чого ж вони мої?

― А хто рвав липовий цвіт?

― То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.

― От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

― Тоді спасибі.

― Пиши на здоров'я, ― точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?

― То заробила ти срібного карбованця?