Винниченко Володимир - Чекання

— Потерпи, Мотре... Може... архірей. Що ж робитимеш? — їв голосі його чуються ті самі ноти, що й у кумканні жаб.

— Наказував дохтур, щоб рано бути... — несміло додає він, — та задержали нас. Ай, горенько. Задержали, хай господь милує.

Мотря мовчить, і не знати, чи чує вона.

Аж ось, нарешті, архірей їде — на Широкій Могилі скибчасто й розпливчасте задиміла козацька телеграма. Кавун у ту ж мить поїхав у Болотянку сповістити пристава, і Козолуп тепер сам на могилі. Він то присідає, то лягає на землю і весь час з-під руки дивиться в той бік, де, на його думку, мусить з'явитися карета архірея.

Трохим сквапливо садовить Мотрю, підкладаючи їй під спину солому й свитки. Він щохвилини хреститься, витирає рукавом піт і подивляється на Козолупа.

Мотря, схвилювавшись, сидить напівчуственна, з заплющеними очима й тільки часом безсило й трудно роззявлює рота, по кутках якого вперто прилипли зеленкуваті мушки.

На греблі чути стукіт брички. Це — пристав, батюшка та Глюзінський. Козолуп зараз же підбігає до них, з піднятим заклопотанням умішується до розмови й жадно зазирає всім ув очі. Балакають пошепки.

Кавун знов на могилі й подає знаки.

Бричку ставлять по другий бік дороги проти Трохимового воза і ждуть.

Іноді Козолуп серйозно, але підбадьорююче підморгує Трохимові, показує на себе пальцем і заспокоююче кива головою, — не бійся, мовляв, я тебе не забуду.

Трохим посміхається неуважною посмішкою й непокійно мнеться. Він без картуза, сонце пече йому голову й витягає на лоб дрібну росу поту, але Трохим з поштивості перед начальством не втирається.

Мотря сидить рівно, мертво, з заплющеними очима й блідим, загостреним носом.

Вмить Кавун дає останній знак, цебто збігає з могили.

Ще з пару хвилин напруженого чекання — і на горбику з'являється екіпаж, запряжений четвериком коней устяж.

Батюшка судорожне обсмикує рясу, хапливо хреститься й, витягнувши шию, трепетно застигає. Тепер він скидається на квочку, що зачула шуліку.

Пристав, блідий, серйозний, кидає навкруги короткі пильні погляди, притримуючи шаблю витягнутою «по швам» рукою.

Навіть Глюзінський вирівнюється.

Стріча проходить якнайкраще. Архірей, маленький, зморщений дідок, зовсім не страшний.

Привітний, не строгий, говорить просто, тихим голосом, але, видно, дуже стомлений. Через це в нього трошки гидливий і незадоволений вираз лиця. Спочинуть би як слід.

Зачувши це, пристав, батюшка, Глюзінський прожогом кидаються до своєї брички й кажуть кучерам швидко везти до батющиної господи.

Пристав, побачивши Козолупа біля карети, ще на хвилину зупиняється й голосно говорить до його:

— Козолупе! Ти ж, голубчику, щоб у свій час був на місці. Чуєш? їх преосвященство до Болотянки доїдуть з цим кучером, а там уже ти постарайся. У нас, ваше преосвященство, за Болотянкою єсть, так сказать, возвишенность. Так ми, в безпокойстві вашого благополучія, надійного кучера... Знакомого з місцевістю... От цей...

Козолуп мне бриль і з боязкою соромливістю кліпає очима.

Але архірей тільки стомлено хитає головою й торкає парасолем кучера: їхати.

— Поїжжай!! — офіцерським, піднятим голосом командує справник.

Але тут виходить невеличка задержка. Козолуп раптом чогось хвилюється, ступає крок наперед і ненатурально голосно викрикує:

— Ваше високопреосвятительство!

Архірей здивовано зиркає на чудного чоловіка. Батюшка, передчуваючи непевне, укривається холодним потом, а пристав грізно нахмурює густі циганські брови.

Козолуп немов ковтає щось і від хвилювання не може вимовить ні слова.

— Ну що тобі? — досадливе оглядаючи його, кривиться дідок-архірей.

Козолуп робить усилля й хрипко говорить:

— Покорніше звиніть, ваше... високопресвятительство... Болящий мужичок... То єсть, ваше преосвященство, жона у його... Благословеніє ваше... Рак, значить, на операцію. Он там...

І Козолуп поштиво показує брилем на Трохимів віз.

Архірей слухає нетерпляче.

— Нічого, братець, не розумію. Благословить? Болящий? Так?

— Так точно, ваше...

— Нехай до церкви під'їде, завтра всіх буду благословлять. — І архірей знов легко торкає в спину кучера. Коні м'яко натягують посторонки, й екіпаж плавно пропливає повз Козолупа.

Пристав, перегнувши тіло з брички, люто щось шипить останньому й грозиться кулаком, але Козолуп нічого не помічає. Він стоїть і непорозуміло дивиться услід архіреєві.

Коли за греблею стихає стукіт екіпажів, Козолуп помалу одяга бриля і хмуро, роздумливо спльовує.
— Да-а, восхітітєльно, — промовляє він крізь зуби й повертається в бік «болящої». Але в той мент зупиняється: Трохим якось підозріло метушиться біля воза. Мотря знов уже лежить, а дядько тупчиться коло неї й безпорадно озирається. Помітивши Козолупа, він раптом розтеряно посміхається й хита головою на жінку: