Винниченко Володимир - Хома прядка

Та над вікнами, немов вишивки, — кольорові візерунки. Життя десь в середині, в глибині цих високих, десятками літ мазаних тинів. Здається, кожне подвір'я муїсить мати свого власного старого діда, який ще бачив козаків тут же, в цьому селі, на цьому самому подвір'ї. Навіть верби тут були не такі, як у нас. Наші верби — молоді, недовговікі, стоять десь за городами, біля води. ¬Тут же вони скрізь. Товсті, широковіті, з дуплами, в ¬яких біліють головами дітлахи; вони покривають своїм гіллям хати, повітки, вишневі садки. Од них цілий день стоїть холодок у затишних витких уличках, вони надають селу непереказуєму інтимність, таємничість. Я йшов попід тинами, які кругле загиналися то вліво, то направо. Крізь віти верб червоніла вгорі сива хмаринка, а за нею далеко синіло небо. Треба було спитати, як пройти до Хоми Прядки, а на вуличках ні душі, тільки за тинами чулись іноді голоси та десь далеченько виспівувала дівчина.
Нарешті я надибав молодицю. У неї на голові намотана була чорна хустка з зеленими китицями. Вона несла воду в дерев'яних відрах, плавно й легко хитаючи ними.

— А чи не можете мені сказать, тіточко, чи далеко живе Хома Прядка? — сказав я. Потім злегка підняв бриль і додав: — Добридень.

Молодиця зараз же поставила відра на землю й охоче повернулась до мене:

— Доброго здоров'я! Хома Прядка? А, матінки мої, та чому б я не могла сказати. Адже ж, слава богу, язика маю, ще не одібрало, хай господь милує. Хома Прядка, кажете? Таки сам Хома чи, може, Денис? Бо в нас тут аж двоє Прядків. Один, виходить, Хома, а другий Денис. Єсть ще й третій, так той ще торішньої весни виселився на ринбурзькі степи. Та вам якого?

Дійсно, язик у баби таки був і до того, видно, недурно хліб у неї їв, — працював щиро.

Я сказав, що мені не Дениса і не того, що виселився, треба, а таки самого Хому.

— Ага, — хитнула вона головою. — Старого, значить. Е, до старого таки більше ходять. Здалеку самі. Глядіть, що аж з степів, еге ж, угадала?

— Угадали.

— Е, я б таки не вгадала. Та так... Ходять, ходять до старого. Та бог його святий відає, чи то пособляє. Як то кажуть: «Бог, бог, а сам не будь плох». А що? Не так кажу?

Який бог? І чого ходять до старого? Але, на жаль, я не встиг розпитати бабу, бо її хтось покликав через тин і вона, підхопивши відра, швиденько проговорила:

— Ой, кличуть. Так ви йдіть от так просто. Там зараз буде хата з новими ворітьми і зеленими віконницями, так ото й Хома Прядка. Хай бог помагає. Прощавайте.

Я, роздумуючи над чудними словами жінки, пішов далі.

От і нові ворота. Жовті стругані дошки неприємно-крикливо жовтіють серед зелені і темних кольорів тинів та повіток. Зелені віконниці теж ні до чого, — мабуть, причеплені пізніше.

Я помалу входжу в подвір'я і простую до хати. Сказати правду, я так хвилювався, що аж піт мені виступив.

На мій стук у клямку вийшла стара, висока, костиста жінка в білій сорочці і чорній спідниці. Мускули на смагляво-жовтій шиї міцно й твердо випиналися, піддержуючи сувору гарну голову.

Вона мовчки уклонилася, чекаючи чорними очима й уважно дивлячись мені в лице.

— Тут живе Хома Прядка?

— Тут. А вам що треба?

— Маю діло до його.

Вона ще раз озирнула мене з ніг до голови й мовчки одчинила двері в хату. Я скинув бриль і ввійшов.

За столом теж у чистій білій сорочці з чорною стьожкою сидів старий дід; козацькії довгі вуса падали вниз, а очі з-під кошлатих брів дивились на мене пильно й м'яко.

Я привітався. Хома Прядка ввічливо й поважно одповів мені тим же, одночасно присовуючи до себе якусь товсту стару книгу. Баба стала біля столу, не зводячи з мене строгого й непокоячого мене погляду.

— А що скажеш, парубче? — ласкаво спитав дід. Я проти волі почухався. Якось виходило не так, як

мені мріялось. Баба ця... Навіщо вона? Що за баба?

Хіба Хома був жонатий?

— Та багато треба сказать... — промовив я нерішуче й хвилюючись. — Та як почать, не знаю. — Дід і баба мовчали. — Ну, добре. Буду говорить прямо. Таїтись з вами нема чого. Я прийшов до вас, щоб нам разом узятись до того діла, за яке колись вас до Сибіру завдали... Багато я наслухався...

Але тут я мусив зупинитись. Дід якось занадто живи присунув до себе книжку, немов захищаючись нею, і на лиці його з обвислими вниз щоками промайнув вираз зовсім невідповідний моїм словам. А баба раптом ступила до мене й не то здивовано, не то погрозливо спитала:

— Як ти сказав? Яке діло?

Я змішано витер піт, що лоскотав мене на щоках. Мені стало нестерпно душно. Я мусив навіть свитку розкрити.