Винниченко Володимир - Контрасти

— Хороша моя... — чується ласкавий, милий, ледве чутний голос, і рука на стані щільніше пригорта її до свого теплого любого тіла.

— Тобі не холодно?.. — питає вона, щоб сказати що-небудь, і голос у неї виходить теж ласкавий і м'який. Іван сміється, потім бере її руку, підносить до губ і застигає. А губи йому такі гарячі, що Гликерії аж холодно-солодко якось замирає у грудях і стає чогось страшно.

«Р-р-рак-рак-рак-рак!..» — раптом тріщить над головою.

«В-ву-у!.. фр-р!.. фі-і-і!» — лютує щось круг них у вітах, на землі, за бричкою.

— Як гарно! — шепче Гликерія, стискаючи Іванову руку, потім трохи мовчить і ще тихше питається: — Ти не сердишся?.. Я така дурна, божевільна...

Іван знов тихо цілує руку, і Гликерії здається, що від його гарячих губ і м'яких вусів через руку проходить до неї в серце щось мирне, спокійне, ніжне. Воно розходиться там, гріє груди і так солодко стоїть по всій істоті.

— Тпру!.. Стій... Бодай ти каменем стала! — чується Семенів голос, а за ним: «Вж-ж-ж... Фр-р... ру-у-у!..»

Над головою щось з страшенним тріском лускає і розкочується по небі, мов хто покотив великі гирі по мосту. Гликерія й Іван аж здригуються і притулюються ще щільніше одне до одного. Потім стихає і чути, як по лісі проходить якийсь масивний, поважний, рівний шум.

— Дощ... — шепоче Гликерія. — Змоче нас...

— «Вітер висуше...» — заспокоює Іван словами робітника і змовкає.

«А у тих нема бричок», — думається Гликерії, але жалю в грудях нема вже, тільки стає якось ніяково й важко, як у чоловіка, котрий десь або набрехав багато, або вкрав щось і щасливо утік звідти.

— Філософія... — іронічно й трохи сумно говорить Іван. — Що можуть сказати тут Канти, Лейбніци, Гегелі для цих людей... Яка тут філософія, коли тебе пече сонце, мочить дощ, мучить голод, кривдять люди... Яка тут, спитатись, може бути філософія, коли твоє життя складається з одних неприємних переживань?.. Який тут може бути категоричний імператив, абсолют, коли в тебе категорично вимагає черево їсти?.. Філософія життя, філософія моралі, краси... Ні, ти дай таку філософію, щоб я міг навчити цих людей бути щасливими... А їх мільйони, тисячі мільйонів!..

Раптом по лісі проходить велетенський шум, тріск, виття, скрип дерев, зонтик з-під їх ніг зривається і вмент щезає десь, і в лице їм і на руки холодно б'є дощ. Іван поспішно вгортає Гликерію у своє пальто, допомага їй щільніше до себе сісти й укриває ноги килимом. Гликерії стає ще затишніше, ще краще й хочеться радісно сміятись дрижачим сміхом.

А ліс стогне, виє, як роздратований, страшний звір. При світлі блискавки, яка нагадує Гликерії трамвай, їй видно кудлаті молоді берестки, які сердито настовбурчили листя і грізно тріпочуть ним. Стає темно. Потім знов блискавка і видно, як ті ж берестки з розмахом нахиляються до землі, мов бажаючи щось з неї підняти, й, не діставши, одкидаються назад, злісно, безсило тріпочуть кучерявими вітами і знов розхитуються... А старі дуби стоять, стогнуть і неначе з жалем і тугою хитають головами на силкування молодіжі. А там, на мосту, над головою, здається, злетілись дві величезні армії й скажено б'ються. Грюкіт гармат, тупотіння коней, несамовите ревіння, все мішається в страшенний, дужий концерт, де можна чути й шепотіння пекельної злості, й грюкіт гніву, й виття болю й ненависті, і страх, і дужий, радісний поклик до бою, і повне одчаю й муки знесилля. Бій не змовкає, і кров потоками дощу ллється на ліс, прориває листя, стікає на бричку й починає капати за шию й на голову Гликерії.

— Чудово!.. Пекельно чудово! — давить їй холодними пальцями руки Іван. — Хочеться битись, кричати... Ух!

Він скажено пригорта її до себе, дрижить весь і починає цілувати щоки, очі, ніс, губи. Гликерія сміється, але замирає вся під напливом чуття й почуває якусь вагу, приємну вагу і безсилість в руках і ногах...

— Годі, любий, годі, — шепоче вона. «Вж-ж... фр-р... фі-і-і!»

— Ліко!.. Я живу! — важко дихає Іван. — Ах, як я зараз живу!.. Могуче, дуже... Тепер би я на ввесь світ пішов сам-один!.. Битись, боротись, мучитись... Ліко!

Гликерії ще більша, ще солодша вага налягає на всю істоту, і зовсім не хочеться ні битись, ні страждати.

— А я ні... — прихиляється вона рукою до його плеча. — От так сиділа б, слухала бурю і... може б, плакала..

Щасливо тільки плакала!.. Хай собі там буря, а у мене так тихо, так мирно... Справжній контраст!.. І з тобою... Вмить її згадується «вередування», і сором гостро коле в серце.

— Ваню! — з усиллям каже вона.

— Я.

— Хочу прохати в тебе вибачення...