Винниченко Володимир - Контрасти

— Що ви робите тут? — питає вона в чоловічка.

— Спочиваємо, пані, — ще раз уклоняється він, — стомились, то й спочиваємо трохи...

Другі екіпажі (крім Семенового) теж під'їжджають і зупиняються. Чоловічок дивиться на них і стурбовано озирається до своїх, що підступають ближче несмілою ходою. По валці заробітчан проходить ще більший рух. Гликерія бачить, як, лежачи укупі, дівчата й хлопці підводяться, сідають і починають дивитись у їх бік, і У дівчат обличчя хоч такі ж худі і зморені, але не сірі, а червоні й так попечені сонцем, що шкура в деяких місцях пооблазила, а носи блищать, наче помазані салом. Вони, видко, повмивались.

До передньої купки заробітчан підходять другі й мовчки зупиняються біля них. Тут і зовсім молоді хлопці, підлітки, і дівчата, і дядьки з бородами й глибокими зморшками, повними пороху.

— А що то робили ті люди он там, біля вогню... без сорочок? — питає Гликерія, показуючи головою на дим, що стелеться понад ровом і пливе вузькою хмарою між деревами.

Чоловічок теж дивиться туди і спершу не розуміє, але потім раптом засоромлюється й, ніяково всміхаючись, каже:

— Та то, знаєте, так... ходять коло себе трохи...

— Як то «ходять коло себе»?

— Та так, чепуряться... Звиніть на слові, в дорозі завелась нужа... ну й той...

— Що?? — зі страхом скрикує Гликерія.

— Нужа, нужа... Ну й той, печуть... Вона вогню не любить, зараз падає. Так, як держиш сорочку над вогнем, а вона й падає... Мити нема коли, та й нема чого, де була яка перемінна сорочина, на хліб перевели.

Чоловічок добродушно й трохи сумно посміхається й дивиться на Гликерію, а їй виразно уже уявляється, як стоять от такі ж запорошені люди і держать над вогнем брудні-брудні сорочки... Вогонь лиже і смаже сорочку, а огидливі паразити повзуть так тихо, в'яло і падають з тріском у вогонь. Бр-р!

— О боже! — повертається вона до Івана, огидливо поводячи плечима й почуваючи, як їй аж за горло щось давить від цієї уяви. Іван не одповідає їй, — лице йому якесь напружене, скривлене, і очі дивляться пильно на робітників. З екіпажів чується: «Що?.. що?..» І потім:

«О боже!.. Та не може бути!»

Гликерія злазить з брички й нащось підходить ближче до заробітчан. Злазять також Іван, Катя, Гусляр, Женя та інші й також підходять до них.

— Чого ж ви так?.. Хіба роботи немає? — говорить Гликерія.

— Хм... роботи... — посміхається чоловічок і починає оповідати, як вони два тижні вже блукають од економії до економії, з міста в місто й нігде не можуть знайти тієї роботи.

— Літо, господь його святий зна, випало неврожайне. Хліба висохли, згоріли, скрізь вправляються своїми руками. Що було грошенят з дому, з'їли, а тепер хоч живим до бога лізь. Думалось, хоч погорюєм літо, та все-таки принесем додому якусь копійку, чи за землю заплатити, чи себе прохарчувати. А тепер от таке. Хоч сядь та плач...

Чоловічок оповідає, а дві купи людей стоять і дивляться одна на одну, але дивляться не так, як незнайомі між собою люди, а так, як дивляться звичайно в музеї на вощані фігури, тільки одна група дивиться з виразом якогось жалю, огидливості, страху, а друга — заздрості, похмурої туги й ніяковості.

— Ось зрання й макового зерна в роті не було, — посміхається чоловічок, винувато якось дивлячись на Гликерію й Івана. — Люди вкрай поприставали. Доросле то ще так-сяк теліпається, а молоде зовсім припало до землі. Як не знайдемо ще тут роботи, то вже й господь святий зна, що його думати далі...

Гликерія дивиться на якогось хлопця год 14, помічає, що він дуже схожий на її брата, Василька, — таке ж худе личко з довгим підборіддям і тонким носом, такі ж очі смирні й добрі, — і їй стає вмент жалко-жалко цих людей, їй ввижається, як вони лежать от такими ж купами десь на базарах, чекаючи наймачів, як ганяє їх з місця на місце поліція, а вони несміло, покірливо гуртом поступаються їй. Потім, не дочекавшись в одному місті, ідуть у друге... Ідуть степом: степ довгий, безкраїй, зеленіють чужі хліба, мріють могили на обрії. А сонце пече — ні вітру, ні хмари; порох з битого шляху димом лізе в очі, в вуха, в ніс, у рот. Хочеться пити, а води немає або така тепла в баклажках, що аж гидко у рот взяти. Ноги щемлять, тіло мляве, у грудях страх за будуче й пекуче бажання їсти, їсти!

Вона озирається до екіпажів і зустрівається з поглядом Івана.

— От це контраст! — говорить Іван, поширеними й смутними очима показуючи на одну й другу групу. — Це справжній контраст.

Але Гликерія навіть недочуває добре, що він каже; їй жаль, страшенно жаль заробітчан. Вона нічого не одповідає йому, а, найшовши очима Семенову бричку, гукає: