Винниченко Володимир - Олаф Стефенсон

Я дійсно ще не бачив таких картин. Дійсно в ній панувала людина. Все, що відносилось до неї, було зроблено любовно, бездоганно! Навіть держално сокири з тріщиною жило і, здавалось, здригувалось, так що з'являлось бажання порадити чоловікові обтягнуть держално дротом, щоб, бува, сокира не зскочила. Але ліс, небо, повітря вже кричали дефектами, вражали мішаниною стилів, дратували відсутністю логіки, закономірності.

— Ну? Говоріть. Тільки майте на увазі! — погрозливо, гнівно підняв руку Олаф. — Це ще зовсім не те, це малесенький натяк, це намацування. Чуєте? Ну, говоріть. Не подобається? Ні?

Я сказав своє вражіння. Стефензон дивився мені в лице прямо, не кліпаючи, грізно впиваючись в мене очима. Було вражіння, що спробуй я збрехать, ухилитись від висловлення думки, — він стрибне на мене і почне душить за горло.

Поки я хвалив, він стояв непорушне, не посміхаючись, суворий, напружений. Але тільки я перейшов до критики — він ожив. Нетерпляче, з зневагою поставивши картину лицем до стіни, повернувся до мене й сердито сказав:

— Та знаю! Знаю все. А ви думаєте, через що Вальдберг не дав їй премії? Вона писалась на конкурс. Через що? А-а, в тому й річ. Це — хлопчача робота. Тут все не годиться, все. От то й біда, що в мене нема техніки. Дон Дієго, дон Дівго! А дон Дівго дванадцять літ малює, а я два роки! Дон Дієго всі школи пройшов, у всіх був, дон Дівго тисячі франків на одні фарби витратив. А я що? А я точив панам гарні ліжка, щоб їм з любовницями краще спать було. От і різниця! Дон Дієго! Ну, й нехай. Побачимо ще, чия візьме. Ого!

Він машинально-завзято зробив одною, потім другою рукою такий рух, немов одсовував рукава сорочки перед роботою. Мабуть, це зосталось ще від токарства його.

Але зараз же, немов схаменувшись, одвернуся від мене, одягся і вийшов, сказавши, що має якусь справу у Вальдберга. Мабуть, йому стало неприємно, що він заговорив про Дісго, або боявся, що в такому стані скаже щось зайве.

Все це мене серйозно зацікавило. Але я, правду сказати, мало що тут розумів. Я розумів, що Вальдберг хоче провести в життя якусь там свою ідею. Чого не бував? Але Емма погоджується на таку саможертву, — цього мій реалістичний розум не допускав. Я не вірив, щоб вона так-таки тільки заради одної ідеї віддала себе на десять років якомусь чужому, не любому їй чоловікові. Це хоч для якої ідеалістки було занадто. Тут мусило бути ще щось, крім ідеї. Але що?

Цього я не міг дізнатись. З Олафом ми про це більше не балакали. Сам я не міг нічого нового довідатись, бо ніхто з них не приходив до нас, немов змовившись. Ми працювали в цілковитій самоті.

Олаф був як в гарячці; він майже не їв нічого, не спав і часто сам до себе чи до свого полотна голосно балакав. Але зі мною майже ні слова, — так наче мене і в хаті не було. Один час я вже думав, чи не піти мені собі геть: мабуть, чоловік покликав жити під якусь химерну хвилину, а я забрався та й сиджу, не розуміючи того. Одначе, коли я йому про це натякнув, він аж злякався й почав мене найщиріше прохати лишитись. З цеї щирості й зляканості прохання я знов-таки зрозумів, що для чогось потрібний Стефензонові. Хай так, побачимо, — чим я рискував?

Олаф майже не відходив од праці. Очі йому блищали, як у хворого, повіки на них буди завжди червоні, шкура в на лиці пашіла .вогнем, волосся лежало на лобі неохайними пасмами. Ми робили в протилежних кутках, і він часом пильно дивився на мене з-за свого мольберта, але я бачив, що він мене зовсім не помічав. Емма ж таки тримала своє слово, на мій жаль і досаду. Коли б вона прийшла хоч раз, коли б я подивився ще на них, — я б напевне щось зрозумів би. Але ні вона, ні Дієго, ні той загадковий Вальдберг не приходили. 0лаф часом увечері пропадав десь, але сумніваюсь, щоб він в ті часи бачився з Еммою. Мабуть, ходив (понад Сеною й наспівував свою улюблену пісню, в якій (говорилося про те, що у милої м'які очі та тверде серце. Минув якийсь час. Вальдберг уже почав мене сер-дить, — цей дідок занадто розпалював мою цікавість. Я його прекрасно уявляв собі: це — колишній буржуа, трохи з бзиком, з великим гонором; колись, певно, якийсь художник-шарлатан переконав його, що він великий мистець або меценат, поживився за це від його, а бідний буржуа з того часу загубив і спокій, і гроші, і дочку, бажаючи зажити тої принадної слави. Це — пошарпаний життям, з невеличким черевцем добродій, неодмінно з довгим волоссям, з люлькою в зубах, в оксамитній блузі. Щоки йому старечо-рожеві, з фіолетовими жилками, веселий, самовпевнений погляд, пара заучених поз. Коли він балака з вами, то помічає вас тільки тоді, як ви хвалите його. В інших випадках він не слуха, дивиться крізь вас, як крізь вікно, сам до себе посміхається посмішкою незрозумілого генія, — словом, досить відомий і розповсюджений тип. Що Емма могла цілком щиро вірити в його призвання й віддати навіть себе за його примхи, в цьому не було для мене нічого несподіваного, — такі типи мають якусь надприродну владу над жінками — чи то над коханками, чи над дочками.