Винниченко Володимир - Темна сила

— Дисципліна! — зітхає хтось. Всі мовчать.

— Дисципліна! — сердито викрикує Петро. — Страх, темнота, свинство! От що!.. Треба людиною бути, а не худобою, яка батога боїться!

— Ій-богу, правда! — якось радісно скрикує молоденький солдатик з чистим, здоровим, як у хлопчика, лицем і задертою дитячою губою, і схвильовано озирається на товаришів.

Петро хоче щось казати, але конвойні розступаються і з-поміж них виходить солдат з винтовкою, за ним якийсь чоловік без картуза, у синій сорочці і в «вольних» штанях, а за ним знов конвойний з винтовкою. Вони по одному сходять з ґанку на подвір'я, і чоловік у синій сорочці, зробивши декілька ступнів, підніма голову догори, хитає нею й весело кричить:

— Драстуйте, Петро! Андрію, Петя, драстуйте!

— А! Степане!.. Як ся маєте? Зовсім вже?.. Як здоров'я?

— Нічого!.. Що читаєте?.. Дядя, драстуйте!.. Дістали? Ні? Дуже жаль... Що?.. Не чую... Драстуйте, драстуйте!.. Як ваші зуби, Валентине?

Постаті в вікнах ще більш оживлюються. Кожний вцось говорить до Степана, кричить, питав, сміється.

Степан одривчасто одповідае, не зупиняючись, не піднімаючи більше голови і скоса поглядаючи на вікно офіцера. Він іноді стріпує довгим волоссям, яке лізе йому в очі, і весело поблискує своїми білими зубами. З обох боків ідуть конвойні і, не встигаючи за його прудкою ходою, спотикаються і незграбно несуть в руках винтовки.
Степан просидів троє суток у «темному» за нелегальну надпись на стіні і тепер здається всім новим і наче «з волі».

Чується:

— Ну, що? Як в темному?

— Нічого!

— Клопів багато?

— Легіони! Я їх чаєм частував. А у вас що новенького?

— Мечтатель на сім суток у темний пішов.

— Та невже? За віщо?

— Опарив двадцять два , як той підслухував під вікном.

— Та сім суток за це?

— Атож.

— Земляк! Не разговаривай! — зупиняє його конвойний.

Степан обертається до його, пильно дивиться йому в лице і питає:

— А ти з якої губернії?

— Саратовської.

— Ну, от! А я Київської. Які ж ми земляки? Конвойний усміхається, йому, очевидячки, подобається сей жвавий «важний».

— Це все одно! Всі — земляки! — говорить він.

— Правда! — весело підхоплює Степан. — А що правда, то не гріх. А коли ми з тобою земляки, то ти й не докучай мені, любий чоловіче, бо я, соколе, в темненькому був, світу божого не бачив, голосу людського не чув. От що, голубе, землячок із Саратовської губернії.

Саратовець усміхається, усміхаються й другі солдатики, причому конвойний з дитячою губою кожного разу, як Степан проходить коло ґанку, старається сказати йому щось приємне і як-небудь висловити своє співчуття.

А Степан, ходячи, закладає часом руки за шию, підні-ма голову до неба і, глибоко-глибоко зітхнувши, звертається до вікон і каже:

— А все-таки гарно жити!

І всі товариші, як публіка в театрі, сидячи в своїх вікнах, наче в ложах, слідкують за ним ласкавими очима й усміхаються тою ж радісною посмішкою.

Саратовець теж усміхається і, говорячи так, щоб непомітно було з офіцерського вікна, бурмоче:

— Звісно, що рай... як після карцера... гарно... Сонечко... і воздух... Що й казать... Я знаю...

Степан добрими очима дивиться на його і починає розпитувати про Саратовську губернію. «Землячок» розм'якшується ще більше, і розмова знов опановує всіма. І знов ангел правди зліта в подвір'я неправди, і не стає ні арештантів, ні конвойних.

І вмить... все враз щезає. Солдатики, що стояли на ґанку, вмент чогось витягуються, роблять напружені обличчя, і всі, як по команді, повертають голови в один бік. Стає тихо. З ґанку, помалу ступаючи, як звірюка, що впевнена в своїй здобичі, сходить «каен» ', караульний офіцер, і, зробивши декілька ступнів, зупиняється. Розмова стихає, але «каен» мовчки дивиться, мов любуючись, в спини Степанові й конвойним, що весело балакають між собою, і важко сопе.

— Кан-н-вей-н-ние! — раптом пронизливо виривається у його з горлянки.

Конвойні й Степан хутко озираються, і сей бачить, як лице саратовця враз блідніє, покривається чимсь напруженим, тупим і гидким.

— Веди його сюди! — робить офіцер рукою знак.

— Ходім! — бурмоче саратовець і йде вперед.

— Що? Хіба вже кінець прогулці? — звертається Степан до офіцера.

— Кінець!

— Через що?

— Через те, що ти балакаєш!

Степан від «ти» червоніє і, спалахнувши, скрикує:
— Прошу не «тикать»! Я не салдат!

— Наплювать мені! Сказано не балакать, значить — не балакать... А вам я ще покажу, с-сукини с-сини! — з ненавистю шипить він до конвойних.