Винниченко Володимир: Заручини

Авесалом поворухнувся, зітхнув, видимо, ще під вражінням анекдота... тріпнув головою й зареготався.

— Да, действительно, — промовив він. — Это, я знаю, — єсть еще такой анекдот, подобньїй атому.

Всі, чекаючи, повернули до його голови й очі, а Фомушка, подивившись на Семенюка, умостився краще на ліжку, поклавши руку на коліно якомусь студентові, й наставився слухати. Семенюк повернувся і вийшов з кімнати.

— Фу, гидота! — плюнув він з злістю й, зупинившись у дверях вітальні, став дивитись на танці. Піаніно під руками нанятої тапьорші гриміло й вибивало якийсь танець, в якому, обвіваючи Семенюка вітром пахощів, крутились-пролітали різні пари. Було ясно аж надто від ламп, канделябрів та великої люстри, що спускалась по середині вітальні. А в самій кімнаті, здавалось, пройшовся з мітлою якийсь велетень і все порозмітав по кутках. Піаніно було запхнуте аж у куток;

згорнуті килими лежали біля його; вазони з квітками мостилися в другому кутку; широка турецька канапа стійма стояла під стіною і, здавалось, щохвилини мала впасти на збиті в купу столи і шафку з книжками, — розгардіяш надзвичайний!

Семенюк почав шукати «білу косу й чорні брови». Промиготіло щасливе лице Васине, усміхнулась і кивнула знайома панночка, щось крикнула йому Ліда, висовуючи з-за намощених грудей Ламазіді чорненьку, гарненьку, маленьку голову, протупали якісь купецькі пари, а Галі щось не було.

«Може, не прийшла ще?» — подумав Семенюк, переводячи очі з кутка в куток, де спочивали парочки. І вмить почув, як серце холодно-холодно замліло. Повернувшись боком до його, а лицем до славного на всі жіночі гімназії джиґуна Сержа Горонського, щось палко й весело говорила Галя. Семенюка ця веселість прикро вколола.

«Чи перестануть вони скакати?» — з досадою подивився він на пари і став очима шукати проходу до Галі.

«Ет! чорт! Іти так іти!» — одваживсь він і, пробираючись поміж парами, незручно ступаючи по сковзкій підлозі, став простувати в куток.

«Та й фігура ж у мене тепер, мабуть, тричі йолоп-ська», — червоніючи проти волі, думав він, зупиняючись іноді й вижидаючи, поки пролетять пари.

Галя повернулась.

— А! Аристократ! — крикнула вона, побачивши його, і простягнула руку. — Ви чого так пізно?

— Не мав часу! — одскакуючи трохи вбік від якогось гімназиста з дамою, що крутились прямо на його, одмовив Семенюк.

— Що?.. Не чую...

— Часу, кажу, не мав... — «Чорт їх пре прямо на тебе!»

— А я думала, що ви вже й не прийдете! — кинула йому Галя і більше, ніж слід, подивилась у вічі.

— Ні... чого ж... Добривечір! — насилу підійшов він і простягнув руку.

— Думала, що, може, яке діло не пустить... Ви знайомі? — подивилась вона на Семенюка, а потім на Сер-жа. — Семенюк... Горон...

— Знайомі! — простягуючи холодно руку Сержеві, перебив її Семенюк.

Серж здавив йому пальці, підвівся і знову сів, поклавши ногу на ногу.

— Ну, як же ви?.. Та сідайте, а то вас будуть штовхати, — подивилась Галя навкруги, але стільця не було поблизу.

— Нічого, нічого. Я так... — угинаючи спину й ледве стоячи під напором шлейфа якоїсь пари, поспішив заспокоїти її Семенюк і трохи насунувсь на Горонського. Горонський делікатно сховав ноги під стілець.

— Вас ще зіб'ють... — засміялась Галя.

Горонський хмикнув, а Семенюк ніяково скривив губи і хотів щось промовити, але не встиг і рота роззявити, як знов налетіла якась пара, штовхнула, махнула шлейфом і щезла в гурті. Семенюк ще більше насупився, червоніючи та почуваючи, як ніяковість, злість і сором якимсь гарячим клубком розходяться по грудях, давлять їх і сковують язик, думки і всю істоту його. Горонський ще більше підсунув ноги під стілець. Ніяково змовкли.

— Ви бачили вже Ліду? — спитала Галя.

— Ні, я ж тільки що прийшов...
Горонський нахилив голову.

«Помішав, мабуть», — пронеслось у Семенюка.

— І не поздравили?! «Хоче спекатись!»

— Ні... коли б же я міг...

— Ай-я-яй! — докірливо-ласкаво похитала головою Галя. — Такий празник для неї! «Хоче спекатися!..»

— Справді треба знайти та поздравити, — вголос промовив він. — Та й з Єремєєм Афанасьєвичем і Варва-рою Карповною поздоровкатись... Вони там? — хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.

«От тобі й зустріч... Поетична, ніжна зустріч! — з мукою злості, сорому й ніяковості думав він, ухиляючись від пар і почуваючи на спині погляд Галі й «того дурня». — От тобі й кохання, і друг, і... У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають, — злісно проводжав він кожну пару, балансуючи серед них. — Фу, гидота яка!»