Скот Фіцджеральд Френсіс - Великий Гетсбі

I коли розпочався сезон, Дейзі знову затягло у вир цього сутінного світу. Знову кожен день її заповнювався півдесятком побачень з півдесятком чоловіків, і знову вона знесилено падала в ліжко аж десь над ранок, і орхідеї в'янули між рюшами й стеклярусом її зібганої на підлозі бальної сукні. Але весь час якийсь внутрішній голос вимагав від неї рішення. Вона хотіла впорядкувати своє життя зараз же, негайно; але спонукою до цього мала стати якась сила — кохання, грошей, незаперечної вигоди, — сила, яка була б десь тут, а не за тридев'ять земель.

Така сила з'явилася навесні в особі Тома Б'юкенена. Солідна впевненість його постави та його становища в суспільстві лестили Дейзі. Мабуть, не обійшлося без внутрішньої боротьби, і завершилася вона, мабуть, відчуттям полегкості. Листа Гетсбі отримав ще в Оксфорді.

Над Лонг-Айлендом уже світало, і ми обійшли всі кімнати першого поверху, відчиняючи вікна, впускаючи світло, що з сірого робилося золотавим. Тінь дерева раптом упала на росу, й невидимі птахи заспівали в синьому листі. Лагідний, приємний подув повітря, який навіть леготом не назвеш, обіцяв прохолодну, погожу днину.

— Ні, по-моєму, вона ніколи його не кохала. — Гетсбі одвернувся од вікна й подивився на мене з викликом. — Не забувайте, друже, вона була вчора сама не своя від хвилювання. I ви бачили, як він її налякав — виставив мене якимсь дрібним шахраєм. За цих обставин вона могла ще й не такого наговорити.

Він сів, насупившись.

— Може, вона й кохала його якусь хвилину, коли вони тільки-но побрались, — але навіть тоді мене вона кохала більше.

I раптом він сказав щось зовсім дивне:

— В усякому разі, все це дуже особисте.

Що можна було з цього зрозуміти? Хіба тільки те, що у своїх взаєминах з Дейзі він вбачав глибину, для інших непроглядну.

Він повернувся з Франції, коли Том з Дейзі ще справляли пошлюбну подорож, і рештки своєї армійської платні витратив — не міг не витратити — на болісну поїздку до Луїсвілла. Він пробув там тиждень, тинявся вулицями, де колись у листопадовій темряві лунали їхні кроки, навідувався й до тих відлюдних місцинок, куди вони їздили в її білій машині. Доти йому здавалося, що будинок, у якому мешкала Дейзі, привабливіший, чарівніший за всі інші; а тепер і місто її, хоч уже й без неї, набувало в його очах тужної краси.

Від'їздив він з відчуттям, ніби залишає її в місті, ніби він міг би її знайти, якби шукав старанніше. В сидячому вагоні — на кращий квиток йому забракло грошей — було задушно. Він вийшов на відкриту площадку й сів на відкидний стілець. Станція відпливла назад, замигтіли глухі стіни якихось незнайомих будинків. Потім відкрився простір весняного поля, яким біг, немовби наввипередки з поїздом, жовтий трамвай; можливо, комусь із людей у ньому траплялося бачити на вулиці її чарівно бліде обличчя.

Рейки завернули, й поїзд побіг геть від сонця, а сонце, вже хилячись до заходу, мовби простягалося в благословенні над містом, що зникало, містом, повітрям якого дихала вона. Він розпачливо простяг руку, ніби хотів захопити пригорщу повітря, забрати з собою часточку цього міста, освяченого її присутністю. Але воно тепер зникало невтримно швидко з його затуманених очей, і він зрозумів, що ця найчистіша, найкраща частка його життя втрачена назавжди.

Була вже дев'ята, коли ми скінчили снідати й вийшли на терасу. За ніч погода різко перемінилась, і в повітрі тепер пахло осінню. Садівник, єдиний, що лишився в домі від попередніх слуг, підійшов і зупинився перед сходами.

— Я хочу сьогодні спустити басейн, містере Гетсбі. Листя от-от почне облітати, а воно завжди забиває труби.

— Ні, сьогодні не треба, — відповів Гетсбі і, повернувшись до мене, сказав, мовби виправдовуючись: — Вірите, друже, я за все літо так жодного разу й не поплавав у тому басейні.

Я глянув на годинник і підвівся.

— До мого поїзда лишається двадцять хвилин.

Мені не хотілося їхати до Нью-Йорка. I річ навіть не в тім, що про роботу я й думати не міг — мені не хотілося залишати Гетсбі самого. Я пропустив і той поїзд, і наступний, перше ніж нарешті почав прощатись.

— Я подзвоню вам, — сказав я.

— Подзвоніть, друже.

— Десь так о дванадцятій.

Ми повільно спустилися сходами.

— Дейзі, мабуть, теж подзвонить. — Він тривожно глянув на мене — підтверджу я це чи ні?

— Мабуть.

— Ну, то до побачення.

Ми потисли один одному руки, і я пішов через травник. Уже біля живоплоту я згадав щось і зупинився.