Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Швіґер розпорядився встановити глибину курсу торпеди в З метри (близько 10 футів). Часу попросити Ланца подивитися на ціль не залишалося. Величезний корабель наближався, і його чорний корпус яскраво виділявся на тлі блискучої поверхні води.

Команда Швіґера зарядила торпедний апарат і заповнила водою трубу.

«Лузитанії» лишалося близько шістнадцяти годин дороги до Ліверпуля, тобто ще три прийоми їжі: обід, вечеря та в суботу вранці останній сніданок на борту в Ліверпулі. Прийшов час обіду. Для пасажирів першого класу влаштовували лише один «прийом» в обідній залі з величезним склепінням посередині корабля. У пасажирів другого класу було два «прийоми»: о 12:30 та о 13:30. За обідом говорили про шоу талантів, яке відбувалось увечері напередодні, а також про останні новини з фронту, опубліковані в Cunard Bulletin, ну і, звісно ж, про той факт, що корабель якраз проходив «зону військових дій».

Чарльз Лоріа, як завжди, пішов на обід разом із Лотропом Вітінгтоном [529]. Вони сіли за звичний для себе стіл в обідній залі. Лоріа помітив, що ілюмінатори з обох боків відчинені. Пізніше він казав, що переконаний у цьому, бо день був навдивовижу теплим, але обидва вони все одно перебували в надзвичайному нервовому збудженні, як і протягом усієї подорожі. Через спеку стюарди повідчиняли ілюмінатори по всій залі, а також увімкнули великий електричний вентилятор, який був просто над столом Лоріа, спричинивши неприємний протяг. Таке вже бувало й раніше, і щоразу Лоріа мусив просити стюарда вимкнути вентилятор.

Якщо не зважати на це, то обід пройшов дуже приємно. Чоловіки з нетерпінням чекали на прибуття корабля. «Ми гарно провели час разом, — писав Лоріа, — і планували зустрітися в Лондоні, тим більше що він винайняв кімнати недалеко від нашого лондонського офісу».

Уже було зрозуміло, що неочікувано повільний хід «Лузитанії» коштував Лоріа одного дня роботи в Лондоні, але вже скоро він передаватиме «Різдвяну пісню» Діккенса, а також зустрічатиметься з дочкою Теккерея, Леді Річі, щоб обговорити, які примітки вона зробить до кожного зі 118 малюнків, що зберігались у футлярі для взуття в його каюті. Після цього в нього було заплановано зустріч із багетним майстром та палітурником, що мали перетворити ті малюнки на цінніші артефакти, вартість яких би набагато перевищувала 4500 доларів, за які Лоріа їх придбав.

Десь за іншим столом у тій самій залі Теодейт Поуп та її компаньйон Едвін Френд закінчували свій обід. «Молодому англійцю, що сидів за нашим столиком, принесли морозиво, і він чекав, доки стюард принесе йому ложку, — згадувала Теодейт. — Він із жалем дивився на морозиво й казав, що буде шкода, якщо корабель торпедують, а він так його й не скуштує. Ми всі розсміялись, а потім почали обговорювати те, що ми дуже повільно йдемо. Нам навіть здалося, що двигуни вимкнули» [530].

Корабель тим часом рухався з чималою швидкістю у 18 вузлів, хоча швидкість і не сприймалася через навдивовижу гладеньку поверхню води, яка майже не передавала вібрації на корпус судна.

Двайт Гарріс із обручкою на ланцюжку під сорочкою приєднався до своїх звичних сусідів за обідом, хоча і не поділяв їхнього радісного очікування, яке забарвлювало бесіду. Його щось непокоїло з неясної причини. «Сівши за стіл, я відчув надзвичайно сильну тривогу, тому відразу встав і пішов, так і не закінчивши обід!» [531]

Гарріс повернувся у свою каюту А-9, узяв пальто, капелюх та книгу про родину Медічі й пішов на палубу читати.

Студент-медик Престон Прічард та його сусід по каюті Артур Гадсден добре розуміли, що корабель увійшов у зону військових дій. Протягом подорожі вони стали добрими друзями й багато спілкувались — у них обох були верхні ліжка в їхній каюті.

У п’ятницю Прічард і Гадсден провели декілька ранкових годин за розмовою «про субмарини, а також у роздумах про те, чи побачать вони хоча б одну, ні на мить не сумніваючись, що корабель зможе втекти від неї» [532], — писав Гадсден.

Невдовзі після полудня Прічард завітав у кімнату для паління, де вже зібрались інші чоловіки, щоб подивитися на результати парі на пройдену відстань. Потім він попрямував у залу другого класу на обід. Тут він, як завжди, сів навпроти Ґрейс Френч.

Того дня між Прічардом і міс Френч, здавалося, проскочила особлива іскра. Прічард одяг свій зелений костюм — а не найкращий синій, — але краси не приховаєш, особливо після шести днів на сонці. Він сказав Ґрейс, що на борту бачив молоду жінку, яка була наче її близнючкою — він навіть хотів підійти й заговорити, але вчасно зрозумів, що помилився. І це була не просто незначуща фраза для початку розмови — інші чоловіки за столом зауважили, що теж зустрічали ту жінку й помилково думали, що то Ґрейс. Прічард «запропонував мені знайти ту жінку після обіду» [533], і «я згодилася та пішла вниз, щоб узяти пальто й капелюшок».