Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Через перископ Швіґер швидко оглянув місцевість навкруги, а потім почав неквапливо повертати апарат, аж доки не побачив корабель, який щойно пройшов просто над ними [511]. Ось це була справжня здобич — і не тільки через великий тоннаж. Довгий та вузький корабель із носом, схожим на лезо, легко прорізав морську гладінь. З його труб вилітали хмари чорного диму, що свідчило про те, як важко працювала команда, підтримуючи максимальну швидкість. І Швіґерові навіть не треба було звертатися по допомогу до свого військового лоцмана, щоб ідентифікувати корабель. Він знав, що це великий озброєний британський крейсер тоннажністю близько 6000 тонн.

Він дозволив йому піти. У Швіґера не було вибору. Зі своєю максимальною швидкістю в 9 вузлів під водою вони не мали шансів наздогнати його. Навіть спливши та збільшивши швидкість до 15, він би нічого не досяг, бо крейсер ішов приблизно на 18 вузлах А якби Швіґер з якоїсь причини й наважився на таку зухвалість — спливти на поверхню, — гармати військового корабля потопили б його за лічені хвилини.

Швіґер усе одно пішов за крейсером на глибині перископа, на випадок якщо той вирішить змінити курс таким чином, що з’явиться можливість його обігнати й атакувати. Але корабель ішов зі своєю максимальною швидкістю зигзагами й незабаром був уже надто далеко. Швіґер пізніше розповідав своєму другові Валентінеру, що в той момент із відчаю він гнівно вилаявся. «Після найперших днів війни, — пояснював Валентінер, — рідко випадав шанс запустити торпеду в будь-який військовий корабель розміром із крейсер, і багато підводних човнів за всю війну жодного такого корабля й не бачили». Британський флот, як і його німецький супротивник, волів тримати свої найбільші військові кораблі в безпеці «і не посилав їх вештатися морями в ролі цілей для субмарин».

Той корабель був старим крейсером «Джуно», який використовувався для патрулювання прибережних зон. Він базувався у Квінстауні й тоді якраз квапився у свій порт через останнє попередження Адміралтейства про загрозу підводних човнів. На шляху його команда постійно проводила заміри температури води — виявилося, що вона становить 13°С.

«Після того як я перестав лаятися, — продовжував Швіґер у розмові з другом, — я побачив, що піднімається туман. А до цього бачив лише блакитне небо» [512].

Швіґер записав час зустрічі з крейсером — 12:15. За півгодини після цього він розпорядився спливати й знову вивів субмарину на західний курс, повертаючись додому. Зараз найважливішим завданням було заощадити пальне — щоб повернутися назад в Емден, потрібен був ще тиждень.

Погода на диво покращилась: «Надзвичайно хороша видимість, — записав Швіґер, — пречудова погода» [513].

Щось на обрії привернуло його увагу.

У Лондоні в п’ятницю полковник Хауз, який і досі виконував обов’язки неофіційного агента президента Вільсона, зустрівся з сером Едвардом Ґреєм, міністром закордонних справ Британії. Вони вдвох поїхали на прогулянку до Королівського ботанічного саду в К’ю, щоб помилуватися весняними клумбами, кедровими алеями, або «просіками», а також найвідомішою спорудою саду — пальмовою оранжереєю. Цей величезний зимовий сад, збудований із заліза та скла, вплинув на дизайн Кришталевого палацу в Лондоні. Чоловіки обговорювали підводну війну. «Ми говорили про можливість потоплення океанського лайнера, — згадував Хауз, — і я сказав, що якщо це станеться, то Америку охопить така пожежа обурення, що саме тільки це, найімовірніше, втягне нас у війну» [514].

Хоч як дивно, саме ця тема знову спливла за кілька годин між полковником Хаузом і королем Георгом V у Букінгемському палаці.

У якийсь момент король повернувся до Хауза й запитав: «А якщо вони потоплять “Лузитанію” з громадянами Америки на борту?» [515]

Рано-вранці того дня після завершення військово-морських переговорів із французами та італійцями Черчилль вирушив із Парижа в Сент-Омер, де розташовувався штаб британських сил у Франції. Тут сер Джон Френч планував наступ на німців коло Обера, незважаючи на значну нестачу артилерійських снарядів [516].

Жадаючи на власні очі побачити бої, Черчилль хотів якомога ближче дістатися до лінії фронту, але не «наражаючись на невиправданий ризик» [517]. Він побачив артилерійський обстріл та дим — і це все. «Якщо особисто не брати участь у наступі, неможливо уявити справжні умови битви, — писав він. — Щоб зрозуміти їх, треба їх відчути, а відчувши їх, ризикуєш більше нічого й ніколи не відчути. Стоячи збоку, нічого неможливо побачити, а якщо поринути в бій, то власні відчуття можуть поглинути з головою» [518].