Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Неллі Гастон того дня додала ще декілька абзаців до свого листа-щоденника: «Сьогодні вранці всі шлюпки вивісили за борт, підготувавшись до надзвичайної ситуації. Страшно про це думати, але мені здається, що існує якась загроза».

Вона також зауважила, що багато хто з пасажирів того дня очікував побачити британські військові кораблі як супровід.

Потім вона перейшла до більш радісних спостережень: «Скільки ж тут людей — і всі англійці! Я була дуже рада побачити Юніон Джек [458]на борту, коли ми ще стояли в Нью-Йорку; у першому класі дуже багато видатних людей, але, звісно, до них і близько не підійти! Тут Вандербільт і один чи два банкіри. Я завела багато нових друзів, і, якби не ці хвилювання, можна б було сказати, що подорож чудова».

Палубна команда займалася звичайними «морськими справами», підтримуючи корабель у належному стані, — ці справи не знали кінця. Щоранку декілька людей займалися чищенням мідних частин та скла в ілюмінаторах, які виходили на палуби. Завжди десь виступала іржа, яку треба було зашліфувати та пофарбувати; сіль і туман за ніч осідали на поруччя, і щоранку їх треба було полірувати, щоб вони блищали та не забруднювали суконь і костюмів пасажирів. Треба було полити всі рослини на борту, включно з 21 великою пальмою на верхніх сходових майданчиках. Треба було охайно розставити шезлонги на палубах, щоб корабель не виглядав так, наче тут було весілля, але гості вже розійшлися.

Морякові Мортону було доручено оновити фарбу на корпусі однієї зі шлюпок. Для цього команда, мабуть, повернула шлюпку назад на борт, бо фарбу він наносив знизу, лежачи під шлюпкою. Фарба була сіра — таку називали «краб’ячий жир», — і справа була доволі брудною. «Нам не видавали пензлів — лише стару швабру» [459]— тобто ганчірку — «та банку з фарбою, у яку треба було вмочувати тканину і нею наносити фарбу на корпус шлюпки».

Мортон занурився в роботу й раптом почув звук кроків маленьких черевичків, які наблизилися до нього. Він визирнув з-під шлюпки та побачив двох дівчат, які уважно за ним спостерігали. Це були Анна та Ґвендолін Аллан, 15 та 16 років, дочки леді Г’ю Монтеґ’ю Аллан з Монреаля, однієї з найвидатніших пасажирок на борту. Вони втрьох займали королівський люкс на палубі В, де було дві спальні, ванна кімната, обідня зала та вітальня. З ними подорожували дві служниці, які розташувались у крихітній кімнаті між однією з труб пароплава й куполом обідньої зали першого класу.

Присутність цих дівчат на борту робила подорож яскравішою. «Я не міг не помітити, які гарні були діти та який красивий був на них одяг, — згадував Мортон. — Я наче пам’ятаю, що старша дівчинка була вбрана в білу гофровану спідницю та моряцьку блузку».

Одна з них запитала:

— Що ви робите, моряче?

— Я фарбую шлюпку, — відповів той.

— Можна, ми вам допоможемо?

Мортон знову глянув на їхній одяг. Тут почулися важчі кроки, що швидко наближалися, — кроки жінки, яка була схожа на їхню нянечку. І ця ситуація їй, вочевидь, не подобалася.

Мортон відповів:

— Думаю, що це не найкраща справа для юних дівчат».

Старша дівчинка — вочевидь, вона звикла отримувати все, що забажає,— схопила імпровізований квач, із якого сочилася фарба, та почала фарбувати шлюпку, а заразом і свій одяг.

«Я перелякався», — писав Мортон. Почулися ще важчі кроки його начальника, боцмана або старшого по палубі, який «мчав» до них.

Дівчата втекли, і Мортон вирішив учинити так само. Він виліз із-під шлюпки в бік води, переліз через поруччя та спустився на палубу внизу. «Я подумав, що немає сенсу сваритись ані з розгніваним боцманом, ані зі страшенно загрозливою нянечкою».

Усі ранкові хвилювання пройшли повз хлопчика на ім’я Роберт Кей з Бронкса, частини міста Нью-Йорк [460]. Цьому маленькому американцеві було сім років, і він прямував до Англії разом зі своєю мамою — англійкою на ім’я Марґерита Белшер Кей, яка була вже чи не на останньому місяці вагітності. Вона дуже хотіла встигнути повернутися додому, в Англію, до батьків, і народжувати там, тільки через це вона наважилася на цю подорож, незважаючи на німецьке попередження та свою схильність до морської хвороби.

У середині тижня Роберт занедужав. Його оглянув лікар та діагностував різко виражений кір. Решту подорожі, сказав він, хлопчикові доведеться провести на карантині, на дві палуби нижче. Вони вдвох подорожували другим класом, але мати теж вирішила решту плавання провести з сином унизу.

Монотонність такого становища страшенно пригнічувала, але там хоча б був ілюмінатор, через який хлопчик міг дивитися на море.