Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Незважаючи на безпеку Північної протоки, адмірал Олівер наказав супроводжувати «Юпітер» есмінцями [359].

Тієї неділі це була не єдина новина про Північну протоку [360]. Адмірал Річард Вебб, голова Торговельного підрозділу Адміралтейства, який під час війни командував усіма британськими комерційними кораблями, отримав повідомлення, що новий шлях буде відкритий для всіх кораблів, як військових, так і комерційних. Тобто цивільні фрахтівники та лайнери, що йдуть у Ліверпуль, можуть узагалі не входити в Західні підходи, обходячи Ірландію з півночі та потім повертаючи на південь, на Ліверпуль.

Адмірал Вебб не передав нову інформацію в «Кунард» або на «Лузитанію».

Більшу частину дня в неділю Адміралтейство також стежило за подіями на підбитому американському танкері «Gulflight» [361], який йшов на буксирі та під супроводом ВМС. О 16:05 з корабля доповіли про «значне просунення». Ще за дві години судно прибуло на острів Сент-Меріз в архіпелазі Сіллі з майже повністю затопленою передньою частиною палуби та гвинтами, що стирчали над водою.

У Квінстауні, Ірландія, місцевий американський консул відкрив газету та вперше дізнався про попередження німецького посольства, яке опублікували в американських газетах за день до того.

Консула звали Веслі Фрост, і він працював у Квінстауні другий рік. Це місто й досі мало велике значення, хоча найбільші лайнери «Кунард» і перестали тут зупинятися через те, що занадто часто «торкалися дна» у бухті. Фрост знав, що тоді «Лузитанія» якраз була в переході до Ліверпуля, але попередження недуже його схвилювало. «Натяк на “Лузитанію” був досить зрозумілим [362], — згадував він, — але в мене тоді навіть думки не виникло, що німці насправді можуть її атакувати. Відповідальність за такий учинок була б занадто скандальною, щоб розумні люди могли її на себе взяти».

Того самого дня, у неділю, набагато південніше, у Лондоні, посол США Волтер Пейдж, начальник Фроста, знайшов декілька вільних хвилин, щоб написати листа синові. Сина звали Артур, і він був редактором у нью-йоркській видавничій компанії, яку заснував посол зі своїм партнером Френком Даблдеєм у 1899 році.

Пейдж був з голови до ніг англофілом. У своїх офіційних повідомленнях він постійно виявляв свою прихильність до Британії та вражав президента Вільсона рішучою ненейтральністю. Насправді Вільсон на той момент уже втратив довіру до Пейджа, хоча сам посол ще про це не підозрював, незважаючи на численні натяки президента, який часто не відповідав на його комюніке [363]. Уже сама тільки присутність полковника Хауза в Лондоні в ролі особистого представника Вільсона була достатнім свідченням зменшення впливу Пейджа, але сам посол, здавалося, ніяк не усвідомлював, наскільки мало Вільсон приділяв ваги йому самому та інформації, яку він надавав.

Пейдж часто писав синові, і зараз, у своєму недільному листі, розповідав йому про свої занепокоєння щодо можливого втягнення Америки у війну. Пізніше цей лист виявиться моторошно пророчим.

«Цьому [втягненню] може передувати підрив лайнера з американцями на борту [364], — писав він. — Я вже майже очікую такого».

Він також додав: «Якщо підірвуть британський лайнер, повний американських пасажирів, що робитиме дядько Сем? Що буде?»

О 12:30 в неділю, раптом опинившись в оточенні патрульних кораблів та есмінців, Швіґер знову наказав негайно занурюватися [365]. Лінія кораблів попереду була схожа на протисубмаринний кордон, який верхнім своїм кінцем спирався на Фейр-Айл, а нижнім — на Норт-Роналдсей з Оркнейського архіпелагу. Швіґер запідозрив, що цей кордон постійно перебуває в цих водах, і, якщо так, писав він у своєму журналі, щоб попередити інших капітанів, «не рекомендується перетинати цю лінію вдень, особливо коли видимість хороша».

Наступні чотири години U-20 йшла в зануреному режимі. О 16:30 Швіґер дав команду спливати на глибину перископа й відразу ж помітив патрульний корабель з правого борту. Субмарина знов опустилась на крейсерську глибину.

Так довго перебувати під водою було дуже важко для команди. Атмосфера на борту ставала спекотною та задушливою. Але важко було не тільки людям, а й батареям. Навіть рухаючись зі швидкістю лише в 5 вузлів, субмарина класу U -20 могла пройти на одному заряді лише 80 морських миль.

Швіґер іще дві з половиною години залишався в підводному положенні. У журналі він записав, що коли U-20 пройшла 50 морських миль на електроенергії, батареї почали видавати потріскування.