Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Субмарини були схильні до аварій. На борту було повно складних механізмів регулювання тиску, управління стерном, зануренням та сплиттям. Поміж усього цього громадилися торпеди, гранати й артилерійські снаряди. Уздовж нижньої оболонки розміщувалися батареї з сірчаною кислотою, яка в разі контакту з морською водою виділяє смертельний хлорний газ. У такому становищі помилки могли призвести — і призводили — до катастрофи.

Одна субмарина, U-3, затонула під час свого першого плавання [303]. Відійшовши приблизно на 2 милі від військової верфі, капітан наказав починати тестове занурення. Спочатку все йшло добре, а потім палуба субмарини опустилася нижче від рівня води, і через трубу вентиляції почала литися вода.

Субмарина затонула кормою вперед. Капітан наказав усім членам команди — двадцятьом дев’ятьом морякам — сісти на носі, а сам із двома іншими чоловіками лишився в рубці. Команда з’юрбилася в носовій частині, а субмарина заповнилася водою. Тиск повітря піднявся до болісного рівня. Субмарину огорнула повна темрява.

Батареї почали випускати хлорний газ, який зеленкуватим туманом піднімався в повітря. Певна кількість газу проходила в носовий відсік, але очисна система не дозволяла його концентрації піднятися до смертельно небезпечного рівня. Запаси повітря меншали просто на очах.

На березі ще протягом двох годин військові командири не здогадувалися про те, що сталося. Потім вони відправили на порятунок два плавучі крани та рятувальне судно «Вулкан». Рятувальники вирішили підняти на поверхню ніс субмарини, щоб моряки могли вилізти крізь передні торпедні труби.

Водолазам знадобилось одинадцять годин, щоб закріпити на носовій частині троси. Крани почали піднімати субмарину, показався ніс.

Кабелі обірвалися.

Субмарина впала назад у воду. Водолази спробували знову — ще чотирнадцять годин. На той момент команда сиділа в носовому відсіку майже без повітря в повній темряві більш ніж двадцять сім годин. Але друга спроба була успішною: стомлені, але живі моряки вилізли крізь труби, хапаючи ротом повітря.

Рубка, де був капітан та ще двоє моряків, залишалася під водою. Пройшло ще п’ять годин, поки «Вулкан» нарешті зміг витягти всю субмарину на поверхню. Рятувальники відкрити люк нагорі та побачили, що всередині майже сухо, але всі троє мертві. Хлор просочився в рубку по переговорних трубках, які використовувалися для зв’язку з приміщенням під рубкою.

Подальший розгляд виявив, що індикатор, який керував вентиляційним клапаном (вода зайшла через нього), був установлений неправильно та показував, що клапан відкритий, коли насправді він був закритий.

Проте цей результат був кращим за результат тренувального підводного човна, який затонув з усією командою, — його не могли підняти протягом чотирьох місяців. Водолази, що брали участь у першій невдалій спробі порятунку, чули, як ізсередини стукали. Коли ж субмарину зрештою вдалося підняти, причина катастрофи стала очевидною: міна. Що ж до моряків, то чоловік, котрий на власні очі бачив відкриття люка, каже, що всередині була саме та смерть, якої найбільше боялися моряки. Він писав: «Подряпини на сталевих стінках, зчесані нігті трупів, плями крові на одязі та стінах — найстрашніші свідчення смерті» [304].

Туман залишався дуже густим до 11-ї години в суботу. Коли Швіґер вирішив, що видимість уже досить хороша, він наказав спливати та продовжити хід на дизельних двигунах. Украй важливо було перезаряджати батареї на випадок, якщо раптом зустрінеться есмінець або з’явиться ціль.

За якийсь час після сплиття оператор бездротового зв’язку Швіґера спробував зв’язатися з «Анконою», яка стояла на базі U-20 у Німеччині, але відповіді не було. Зв’язківець також доповів, що він засік «активні перемовини ворога по бездротовому зв’язку» десь за 500 метрів. Швіґер наказав припинити передачу повідомлень, щоб не викрити присутність субмарини ворогові.

U-20 продовжила рухатися на північ, доволі далеко від східних берегів Англії, щоб обійти Шотландію з півночі, а потім піти на південь уздовж західного узбережжя Шотландії. Звідти Швіґер планував піти далі на південь, до Ірландії, пройти вздовж її західного узбережжя, а потім повернути ліворуч та увійти в Кельтське та Ірландське моря між Англією та Ірландією. Його мета — Ліверпульська затока. Очевидно, такий шлях набагато довший, ніж через Ла-Манш, але набагато безпечніший.

Субмарина йшла проти вітру, який тепер дув із північного сходу, змагаючись із чотирифутовими хвилями. Вартові Швіґера спостерігали за морем, виглядаючи інші кораблі, але в таку сірість та негоду розгледіти дим від пароплава було дуже важко.