Эрик Ларсон - Постріл із глибин

А ще додав: «Якщо ввечері дощитиме, може, Ви б завітали, щоб почитати? А якщо не дощитиме, то, може, приїздіть на ще одне коло?» Під «колом» він мав на увазі прогулянку на авто «Pierce-Arrow» Білого дому.

Вона м’яко відмовила на це запрошення, бо вже пообіцяла провести вечір із матір’ю, але подякувала за щирість, яка «наповнила по вінця її келих щастя» [263]. Її почерк дуже відрізнявся від руки Вільсона. У нього літери нахилялися вперед і групами стояли на сторінці абсолютно горизонтально. У неї — хилилися назад, робили віражі та юрбилися разом; літери були десь на межі пропису та ксилографії з завитками навмання тут і там, наче вона писала в кареті, яка їхала бруківкою. Окремо вона подякувала за прощальні слова його записки: «Ваш щирий та вдячний друг Вудро Вільсон». Ці слова були їй особливо приємні того вечора в середу після цілого дня депресивного настрою, до якого вона була схильна [264]. «Така запорука дружби розігнала тіні, що переслідували мене сьогодні, та зробили 28 квітня червоним днем мого календаря» [265], — писала вона.

Скоро — у п’ятницю, 30 квітня, — у Білий дім прийшла замовлена книга, і Вільсон відправив її в дім Едіт недалеко від Дюпон-серкл з короткою запискою: «Для мене велика честь мати дозвіл розділяти з Вами Ваші думки та мати Вашу довіру. Це повертає мені піднесений настрій і дає таке відчуття, наче моє особисте життя воскресло. Навіть більше: це дає мені надію, що я можу бути Вам корисним, можу прикрасити Ваші дні щирим співчуттям та повним розумінням. Для мене це буде справжнім щастям» [266]. З книгою він надіслав букет квітів.

Намагаючись прикрасити її дні, він прикрашав свої. В оточенні всього цього світового хаосу в Едіт він знайшов мету, якій міг присвятити себе, яка захоплювала його та відволікала — хай навіть тимчасово — від страху перед війною, що розросталася, та за долю всього світу. Вона була для нього «небесами — раєм — храмом» [267]. Її присутність допомагала йому думати про випробування, які чекали на націю. На вечірніх прогулянках у «Pierce-Arrow» він говорив із нею про війну та про свої занепокоєння, впорядковуючи власні думки — так, як він, мабуть, говорив би зі своєю померлою дружиною Еллен. «Від самого початку він знав, що може покладатися на мою обережність і що все, що він казав, не піде нікому далі» [268].

Едіт також почала дивитися на своє життя під новим кутом. Інтерес Вільсона, енергійність та краса світу, у який він привів її, робили її власні дні наче порожніми та нічого не вартими. Її освіта була хаотичною, вона прагнула вищого рівня життя, цікавих бесід про книги, мистецтво, про тектонічні зміни в подіях світу. Її друг Натаніель Вільсон (ніякого стосунку до президента він не мав) якось сказав їй, що відчуває: колись вона впливатиме на хід великих подій, «може, навіть на добробут або нещастя цілої країни» [269]. Але тільки за умови, якщо буде відкрита цьому: «Щоб підготувати себе для того, що, як я відчуваю, на тебе чекає, ти маєш працювати, читати, вчитися, думати!» [270]

Для Едіт прогулянки в машині з президентом Вільсоном були «життєдайними» [271], і вона від самого початку відчула зв’язок між ними. Вони обмінювалися спогадами про Старий Південь, про важкі часи після Громадянської війни. Едіт ніколи не зустрічала такого чоловіка, як Вільсон [272], — неймовірно яскравого, але м’якого та уважного до її почуттів. Усе це було для неї неочікуваним.

Але Едіт іще не розуміла, що Вільсон був закоханий, а, як зауважив церемоніймейстер Білого дому Айк Гувер, Вільсон був «великим знавцем кохання, тільки-но зародки пускали корінці» [273].

Камердинер президента, Артур Брукс, сказав більш лаконічно: «Він людина пропаща» [274].

Незважаючи на те що Вільсона відволікали чари місіс Ґалт, він усе більше переймався подіями у світі. Західний фронт перетворився на генератор крові та смерті, сторони почергово наступали та відступали на нейтральній території, щедро прикрашеній колючим дротом, зритій снарядами та закиданій тілами мертвих. У суботу, 1 травня, німецькі війська почали серію атак на Іпрському виступі [275]— пізніше ці події отримають назву Другої Іпрської битви. Німці знов застосували отруйний газ. Жодна зі сторін не просунулася порівняно з першою битвою, що відбулася попередньої осені, хоча загальний перелік убитих налічував десятки тисяч людей. Проте того дня наступ німців призвів до того, що британці відступили майже до самого містечка Іпр. Канадський лікар, який переносив поранених у найближчий медичний пункт у містечку Бузінг, пізніше напише один із найвідоміших віршів про війну: «В полях фламандських квітне мак [276]/ Поміж хрестів — скорботний знак...» [277] У кінці місяця британці повернули собі втрачені позиції та просунулися вперед іще на тисячу ярдів, заплативши за це 16 тисячами вбитих та поранених. Шістнадцятеро людей — за кожен ярд землі [278]. Німці втратили тоді 5 тисяч солдатів.