Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Оскільки архітектура була галуззю, закритою для жінок, Теодейт мусила здобувати архітектурну освіту самостійно, починаючи з приватних уроків у членів кафедри мистецтв Принстонського університету. З допомогою батька вона придбала будинок у Фармінгтоні з 42 акрами землі. Батьки, за її вмовляннями, погодилися відійти від справ, переїхати у Фармінгтон і спорудити там будинок, де виставлятиметься колекція Альфреда, у якій, крім двох робіт Моне, були також картини Вістлера та Деґа. Батько запропонував їй розробити план будинку під керівництвом професійного архітектора. Вона обрала компанію McKim, Mead & White, яка погодилися завдяки, без сумніву, багатству Альфреда. Після цього Теодейт написала листа одному з засновників компанії, Вільяму Резерфорду Міду, показавши себе як жінку з сильним, ба навіть владним характером. Вона писала: «З огляду на те, що це мій проект, саме я буду вирішувати всі деталі щодо нього, а також усі більші проблеми, що можуть виникнути... Тобто це буде будинок Поуп, а не Маккіма, Міда та Вайта» [249].

Розробка проекту та процес будівництва стали для Теодейт її архітектурною освітою. Але до 1900 року цей проект зовсім її виснажив, і у своєму щоденнику вона писала: «Я вичавила свою душу насухо... задля батьківського дому» [250].

У 1910-му вона вже була справжнім архітектором і скоро стала відомою як перша в Коннектикут! жінка-архітектор із ліцензією. Через три роки, у серпні 1913-го, її батько помер від крововиливу в мозок. Це був страшний удар, і в цьому горі вона вирішила побудувати підготовчу школу для хлопчиків, щоб ушанувати його пам’ять. Але та школа мала відрізнятися від усіх інших, які він знав протягом свого життя. Вона уявляла собі, що територія школи, тобто кампус, буде копією маленького містечка в Новій Англії, з крамницями, ратушею, поштою та фермою. Вона хотіла зробити наголос на вихованні характеру хлопців: у школі вони мали присвячувати значну частину дня «суспільним роботам», працюючи на фермі та в крамницях. Під час робіт вони також учитимуться теслярства та графіки. Її ідеї відповідали течії мистецтв та ремесла, яка в ті часи набирала популярності. Ця течія базувалася на тому, що така робота приносить задоволення та є вирішенням проблеми дегуманізації в індустріальній революції. У 1910 році вона захопила всю Америку — створювалися такі організації, як Roycrofters пасажира корабля Елберта Хаббарда, з’являлися нові та прості підходи до дизайну, що яскраво виявились у меблях Густава Стіклі та простих справних будинках у так званому стилі мистецтва та ремесла. Ця течія надихнула засновників таких журналів, як House Beautiful та Ladies’ Home Journal.

Уранці в суботу, 1 травня 1915 року, Теодейт знов охопила абсолютна втома. Минула зима була складною для неї як професійно, так і емоційно. Один інцидент особливо яскраво свідчив про те, наскільки важко бути жінкою в чоловічій професії [251]: один видавець подумав, що Теодейт — це чоловіче ім’я, і попросив її фотокартку для книги про найвідоміших нью-йоркських архітекторів. Коли під час телефонної розмови він дізнався, що вона жінка, то від своєї пропозиції відмовився. Теодейт також важко перенесла один із періодичних нападів депресії — їй навіть знадобилися послуги домашньої доглядальниці. У лютому 1915-го вона писала: «Моє постійне безсоння досягло таких масштабів, що ночі більше схожі на кошмари наяву» [252].

Теодейт сподівалася, що цілюща сила подорожей піде їй на користь: «Для тих, хто стомився розумово, немає нічого кращого, як відволіктися на подорож» [253].

На борту «Лузитанії» стюард провів Теодейт у її каюту на палубі О з правого борту. Вона залишила там свій ручний багаж та перевірила, що всі її валізи теж принесли. Якщо Теодейт сподівалася добре виспатися тієї ночі, то скоро на неї чекало розчарування.

Чарльз Лоріа, продавець книг із Бостона, іде трапом у супроводі своєї сестри Бланш та її чоловіка Джорджа Чендлера. «Я був здивований, що на пароплав прохід зовсім вільний» [254], — писав потім Лоріа. Для нього було несподіванкою, що його сестрі та зятеві «дозволили піднятися на борт без будь-яких питань». Інші пасажири теж дивувалися простоті, з якою друзі та рідні піднялися на борт, щоб їх провести.

Чендлер ніс портфель Лоріа та валізу, а сам Лоріа — ту саму валізу, у якій були рисунки та повість Діккенса. Чендлер жартував, що вміст тієї валізи настільки цінний, що він «воліє навіть не торкатися її» [255].

Усі троє зайшли до каюти В-5 — ця каюта була ближче за інші до носа корабля з правого борту на палубі В. Здавалося б, дуже хороше розміщення, але каюта була внутрішньою й не мала ілюмінаторів. Та Лоріа звик так подорожувати. Він відразу дістав коробку сірників та поклав її в зручне місце — на випадок, якщо динамо-машина корабля дасть збій. Лоріа вже двадцять три рази перетинав Атлантику, більшість із них на кораблях «Кунард», але на знаменитій швидкохідній «Лузитанії» він подорожував уперше.