Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Він якусь мить на них дивився, а потім поцікавився: «А з якого судна ви зійшли?»

Мортон, приховуючи правду, сказав, що в них тільки-но закінчилися контракти і вони їдуть назад у Ліверпуль, щоб отримати дипломи.

«Я так і думав, що ви моряки», — пояснив Пайпер та запитав, навіщо вони платять за квитки, якщо можна було б найнятися на це судно на рейс. «Лузитанія» тоді якраз недорахувалася десятьох палубних матросів, які, вочевидь, втекли, щоб уникнути призову в британську армію. «Мені б стали в пригоді двоє таких хлопців, як ви», — запропонував Пайпер.

«Думаю, ми могли б ще декого порадити, сер. З нашого судна ще кілька людей звільнилися», — зауважив Мортон.

Пайпер сказав братам приходити на причал у п’ятницю вранці «разом з усіма, кого зможете привести».

Хлопці раділи: тепер вони зможуть здати квитки й витратити батькові гроші на щось інше. «Ми розтринькали все до останнього пенні», а вечір четверга провели «в дуже розкішному сумнівному товаристві», — згадував Мортон.

Загалом вісім членів команди збиралися з «Наяди» «перестрибнути» на «Лузитанію». На жаль, історія мовчить щодо того, що про це думав капітан «Наяди». Капітан Тьорнер не мав особливих сумнівів щодо того, чи брати їх, і, вочевидь, не ставив забагато питань. Йому були потрібні всі люди, яких він міг знайти.

З війною постали й інші проблеми. Тьорнер готував корабель до відплиття в атмосфері страху та підозр. Кожне комерційне судно перед виходом з Нью-Йоркської затоки мало пройти огляд: треба було пересвідчитися, що весь вантаж на борту відповідає зазначеному в документації, а також що на борту немає зброї, адже це було б порушенням законів Америки про нейтралітет. До Тьорнера завітали представники «Від ділу нейтралітету», який очолював голова митниці Дадлі Філд Мелоун. До повноважень його відділу належав обшук усіх кораблів. Казали, що Мелоун був настільки схожий на Вінстона Черчилля, що через багато років навіть зіграв його у фільмі «Місія в Москву» [181]. Відділ швидко зробив огляд судна, і Мелоун виписав капітанові Тьорнеру сертифікат на вантаж, який дозволяв вихід у море. Проте пізніше Мелоун визнав, що «фізично неможливо» перевірити кожну одиницю вантажу.

Відділ Мелоуна виписав на «Лузитанію» попередню декларацію — один аркуш, на якому був перелік із тридцяти п’яти вантажів, які не становили небезпеки. На той момент ці вантажі були лише незначною частиною всього, що було на борту корабля, — більш повний список вантажів мав бути складений пізніше, уже після відплиття судна. Таким чином митники намагалися якомога довше приховувати інформацію про вантаж від німців, адже шпигуни та саботажники під керівництвом німецького посольства активно діяли на причалах Нью-Йорка [182].

«Лузитанія» особливо цікавила шпигунів, і вони вже давно стежили за судном. У звіті німецького морського аташе від 27 квітня 1915 року, за чотири дні до відплиття, зазначалося: «Екіпаж “Лузитанії” перебуває в пригніченому настрої та сподівається, що цей рейс через Атлантику стане останнім рейсом за умов війни» [183]. У ньому також ішлося про те, що команда була неповною: «Обслуговувати машини на належному рівні буде важко. Моряки надто бояться підводних човнів».

Існувала реальна небезпека, що німецькі саботажники можуть пошкодити «Лузитанію». У «Кунард» дуже серйозно до цього ставилися — навіть відправляли в рейси поліцейського детектива з Ліверпуля, Вільяма Джона Пір-пойнта, щоб він спостерігав за ситуацією на борту. Капітан Тьорнер зазвичай називав його «інспектором».

Протягом дня та ночі на борт «Лузитанії» прибувала команда в різному стані алкогольного сп’яніння. Леслі Мортон із братом, а також інші втікачі з «Наяди» піднімалися трапом, страждаючи від наслідків попередньої ночі в місті. Якщо Мортон сподівався на розкішне розташування на борту «Лузитанії», то його надії не справдилися. Йому виділили койку внизу, на третій палубі, у приміщенні, яке нагадувало «спальню в робітничому домі». Втішало тільки те, що його ліжко було коло ілюмінатора.

Молодшого члена екіпажу — коридорного (або молодшого стюарда) на ім’я Френсіс Барроуз, п’ятнадцяти з половиною років — охорона зупинила коло виходу та попередила: «Цього разу ти не проберешся назад, синку. Тебе точно впіймають».

Барроуз засміявся та попрямував далі до своєї койки.

Того вечора декілька коридорних, отримавши наказ не залишати корабель у жодному разі, вирішили влаштувати для себе розвагу, щоб якось розвіяти нудьгу. Хлопці — серед них Роберт Джеймс Кларк — пройшли в невеликий відсік для багажу, який на морському жаргоні називали лазаретом, а там почали «робити дещо, чого ми робити не мали» [184], — згадував Кларк.