— Так.
— І ви не приділяєте уваги конструкції кораблів, так?
— Якщо вони плавають — ні. А якщо тонуть — я забираюся звідти.
На запитання, чи є в «Лузитанії» та її сестри «Мавританії» якісь «особливості» в конструкції водонепроникних дверей, Тьорнер відповів: «Я не знаю».
Після цього адвокат запитав:
— До трагедії «Титаніка» ми ж вважали, що ці величні кораблі непотоплювані, чи не так?
— Хто вам таке сказав? — перебив його Тьорнер. — Ніхто, з ким я будь-коли ходив у море, не довів цього.
Свідчення закінчувалися питанням, чи залишиться на плаву корабель з п’ятьма затопленими відсіками.
Тьорнер відповів:
— Шановний сер, я нічого про це не знаю. Це залежить від розмірів відсіків та від плавучості судна. Якщо плавучість буде — воно залишиться на поверхні. Якщо ні — піде на дно.
І він повернувся на свій корабель.
U-20.
Найщасливіша субмарина
Того самого дня, у п’ятницю, 30 квітня, судно іншого виду теж вирушило в напрямку Британських островів — німецька субмарина U-20 ( Unterseeboot-20 ) [137] Подробиці патрулювання Швіґера, наведені в цьому та інших розділах, узято з його військового журналу, переклад якого англійською мовою зберігається в колекції Бейлі/Райан в архіві Гуверівського інституту. Цей журнал став для мене неоціненним джерелом інформації для відновлення подробиць виходу U-20 в Ірландське море та повернення. Тут і далі, де потрібно, я цитуватиму це джерело з позначкою «Швіґер, військовий журнал».
. Екіпаж субмарини отримав накази, які надавали звичайному патрулюванню статусу особливої терміновості. О шостій ранку без фанфар підводний човен вийшов з порту в Емдені, що на північно-західному узбережжі Німеччини. Екіпажі підводних човнів називали Північне море «яскравим Гансом», але того дня небо та вода були сірими, як і пласке узбережжя, що оточувало бухту. Субмарини стояли одна коло одної в місці швартування, з’єднані мотузками за рубки, що стирчали як замки вдалечині. Вітер силою в 4 вузли дув у напрямку берега.
U-20 рухалася річкою Емс у напрямку моря. Вона не видавала жодного звуку й не лишала по собі майже ніякого кільватера. На рубці стояв капітан-лейтенант Вальтер Швіґер, командир субмарини, у кашкеті та водозахисній шкіряній формі. Рубка являла собою низеньке приміщення, що виступало над середньою частиною субмарини: тут були різні механізми управління та два перископи, головний бойовий і допоміжний. Під час підводних атак Швіґер перебував тут, під захистом товстих стінок із чорної сталі, і за допомогою перископа керував командою, яка запускала торпеди. У надводному режимі він міг виходити на невеличку палубу на узвишші, звідки можна оглядати морські простори навкруги, хоча ніякого захисту від негоди тут не передбачено. Той ранок був холодним, і з-під кришки люка йшов запах кави.
Швіґер вів субмарину вздовж річки і через мілини на виході з бухти.
U-20 рухалася на захід, і вже о 9:30 пройшла маяк та станцію бездротового зв’язку на Боркумі — невеликому бар’єрному острові, який слугував важливою точкою навігації для субмарин, що йшли з порту або в порт.
Швіґеру щойно виповнилося тридцять два, але його вже вважали одним із найбільш тямущих командирів на німецькому флоті. У справах, що стосувалися субмарин, з ним навіть консультувалися вищі офіцери. Саме його човен випробовував нові військові тактики. Він був одним з небагатьох капітанів субмарин, які перебували на службі ще до початку війни. Високий, стрункий, широкоплечий — «надзвичайно привабливий чоловік» [138] Thomas, «Raiders», 91.
, казав про нього один із членів команди. Очі в нього були блідо-блакитні, а в погляді панував спокій та хороший настрій.
Близько полудня субмарина Швіґера ввійшла в глибокі води за Боркумом — ця частина Північного моря була відома як Германська затока, або Гельґоландська бухта. Тут морське дно западало дуже глибоко, і в сонячні дні вода мала насичений кобальтово-синій колір. У своєму військовому журналі Швіґер робив записи про кожне патрулювання, і того дня він записав, що на морі хвиля в 3 фути з заходу та хороша видимість. Він міг перевести субмарину в підводне положення, але вирішив триматися на поверхні — так вони могли йти швидше й пройти більшу відстань. Його спарені дизельні двигуни могли видавати швидкість до 15 вузлів — цього було досить, щоб обігнати більшість звичайних комерційних кораблів. На середній крейсерській швидкості в приблизно 8 вузлів ця субмарина могла пройти до 5200 морських миль [139] Gibson and Prendergast, «German Submarine War», 356—57.
. Переводячи субмарину в підводний режим, треба було переходити на два двигуни з батарейним живленням, бо дизельні спалили б увесь кисень. На цих двигунах субмарина могла йти не більш як 9 вузлів, причому недовго. Навіть на вдвічі меншій швидкості в підводному режимі субмарина могла пройти лише 80 морських миль. Ця швидкість була настільки малою, що іноді субмарини цього типу не могли протистояти швидкій течії в Дуврській протоці між Англією і Францією. Підводні човни намагалися якомога менше часу перебувати під водою, занурюючись лише за несприятливої погоди, під час атаки або ж коли ховалися від есмінців.
Читать дальше