Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Лоріа купив квиток № 1297 в агента компанії «Кунард» у Бостоні та запитав, чи «буде в лайнера супровід у зоні військових дій» [130] Lauriat, «Lusitania’s Last Voyage», 6. . Агент запевнив його: «Звичайно! Ми вжили всіх можливих заходів безпеки».

Книготоргівець обрав саме «Лузитанію» через її швидкість. Зазвичай він подорожував меншими суднами, але цього разу «хотів скоротити свою поїздку» [131] Там само, 69. . Беручи до уваги максимальну швидкість корабля у 25 вузлів, Лоріа планував бути в Ліверпулі вже в п’ятницю, 7 травня, а розпочати роботу в Лондоні — у суботу, 8 травня. Супроводжувати його в подорожі мав його друг Лотроп Вітінгтон, авторитетний знавець стародавніх записів із Сейлема, штат Массачусетс, та Кентербері, Англія. Обидва чоловіки були одружені, але в цю подорож своїх жінок не брали. У Лоріа було четверо дітей, одне ще немовля, і з собою він брав їхні фотокартки.

Його багаж складався з п’яти одиниць: шкіряний портфель, невеличка валіза, ще одна розкладала валіза, великий футляр для взуття та скриня для подорожей на пароплаві [132] «Додаток до відповіді на питання № 1 », Лоріа, позов. . Обіди відвідувати належало у формальному костюмі. Повсякденні костюми в нього були різні, тому й черевики до них були в різному стилі. У валізах також були підтяжки та шкарпетки, краватки й запонки. З собою він узяв улюблений костюм від Нікербокера з короткими штаньми, у якому збирався гуляти палубою.

У Нью-Йорк вони з Вітінгтоном мали вирушити опівночі в четвер, 29 квітня, але Лоріа ще збирався зайти в магазин перед початком подорожі. Там його колега відчинив сейф і віддав йому дві книги розміром приблизно 12 на 14 дюймів. Це були альбоми для рисунків — надзвичайно важливі. В одному з альбомів були п’ятдесят чотири рисунки олівцем, у другому — шістдесят чотири: усі зроблені рукою письменника Вільяма Мейкпіса Теккерея як ілюстрації до його ж творів. Були часи, коли Теккерей (він помер у 1863-му) зі своїм найвідомішим романом «Ярмарок марнославства» був майже таким же популярним, як і Чарльз Діккенс. Його сатиричні новели, есе та серії романів часто можна було зустріти в таких журналах, як Fraser’s та Punch. Його книги, малюнки та будь-які інші артефакти з його життя — усе це разом називали Теккеріаною — палко розшукували колекціонери з обох боків від Атлантики, але особливо в Америці.

Лоріа забрав альбоми додому — він жив у Кембриджі, штат Массачусетс, — де ретельно їх оглянув разом із дружиною Маріан. Після цього альбоми були обережно запаковані в розкладану валізу та замкнені в ній. На вокзалі пізно ввечері він відправив скриню та футляр для взуття прямо на «Лузитанію», а решту три валізи вирішив везти сам у вагоні поїзда.

До Нью-Йорка вони з Вітінгтоном прибули рано-вранці в п’ятницю, 30 квітня, за день до запланованого відплиття «Лузитанії». Тут вони на якийсь час розлучилися: Лоріа на таксі поїхав до своєї сестри Бланш, яка разом із чоловіком Джорджем В. Чендлером мешкала в будинку № 235 на Західній 71-й вулиці на Мангеттені. У Лоріа перед відплиттям була ще одна справа.

У «Волдорф Асторія» на розі П’ятої авеню і 33-ї вулиці 31-річна пасажирка першого класу Маргарет Макворт пакувала речі. Настрій її був похмурим та пригніченим — повернення в Англію лякало. Там на неї чекало мертве подружнє життя, що тривало вже сім років, та всюдисуща війна.

У Нью-Йорк вона приїхала минулого місяця: десятиденна подорож через Атлантику закінчилася зустріччю з батьком, Д. А. Томасом, великим підприємцем, який був у місті задля різних перемовин — від справ щодо шахт до домовленостей стосовно барж на Міссісіпі. Вона зраділа, побачивши його на причалі: «У 1915-му я вийшла в залитий сонцем квітневий Нью-Йорк, щаслива та безтурботна, адже тут наді мною не висіла важка хмара війни, як удома. Тут я відчувала невимовне полегшення» [133] Mackworth, «This Was Му World», 239. , — згадувала вона.

Місто її причарувало. «Вечорами, майже щодня, ми кудись ходили: у театр або в гості на вечерю» [134] Там само, 240. , — писала вона. У місті вона купила декілька суконь за рахунок батька — серед них і довгу чорну оксамитову сукню, яка дуже їй сподобалася. Її звична сором’язливість — «нищівна сором’язливість» — почала відступати, і вона вперше в житті відчула, що має значення для свого батька, а не просто є обов’язком. (Проте її сором’язливість не заважала їй удома боротися за право голосування для жінок в Англії, вона навіть стрибнула на ходу на підніжку машини прем’єр-міністра та підірвала поштову скриньку.) «Ті декілька тижнів в оточенні щирої американської гостинності й привітності, у радості знайомству з цим — ті тижні вплинули на все моє подальше життя», — писала вона.